— Послухай мене дуже-дуже уважно, — суворо вимовив він. — Це для твого ж власного добра!
Кивнувши, я раптом подумав, що кілька місяців тому прагнув би вбити його за таке ставлення до мене. Та зараз я лише сподівався, що він не вдарить мене знову.
— Люди з багатьох індіанських племен та інших народів мріють про те, щоб приєднатися до нас, — продовжував Неекару. — Чікаси, черокі, вічіта, шауні, семіноли, куапи, делавари… Ба навіть апачі, осаджі та мексиканці! Тобі дають такий шанс, але ти чомусь не хочеш скористатися ним. А є стільки людей, які ладні померти за таку можливість. Знаєш чому?
— Ні.
— Тому що ми вільні. Люди, які хочуть приєднатися до нас, учать нашу мову, а тоді виряджаються в тяжку та небезпечну подорож. Знаєш чому?
Я мовчки втупився в бурдюки з водою.
— Тому що команчі ніколи не діють так, наче вони слабкі жінки!
— Я мушу принести води… — промимрив я.
— Як хочеш. Але невдовзі буде вже пізно. І ніхто й ніколи вже не вважатиме тебе кимось іншим, лише на-раїбо, прислужником.
Наступного ранку Тошавеєві дружини разом із його матір’ю та жінкою із сусіднього тіпі організували прибирання. А чоловіки сиділи біля вогню та снідали (або попихкували люльками).
— Принеси води, Тіететі-таїбо, — мовила Тошавеєва донька.
«Тіететі-таїбо» означає «Маленький Слабенький Білий Хлопчик».
Це я ще легко відбувся, бо імена, які давали команчі своїм дітям або полоненим, бували й значно гіршими. Я відчув, що Неекару пильно-пильно дивиться на мене.
— Ну ж бо! — сказала дівчина, непривітно глянувши на нього.
Вона чудово розуміла, що відбувається. І не хотіла, щоб виснажлива робота, яку змушували виконувати мене, лягла на плечі її матері та бабусі.
— Оквеетуку не міаре, — відповів я (це означає «більше не носитиму воду»).
Наша сусідка — товста, сварлива й гугнява скво — схопила однією рукою колун, а другою — моє зап’ястя. Я вирвався та помчав геть, лавіруючи між тіпі. Чоловіки засміялися й загукали щось. Аж тут скво кинула в мене колуном. Він влучив просто мені в голову, та, на щастя, не вістрям, а держаком. У моїх вухах наче задзвеніли дзвони. Скво тим часом зупинилася, бо їй було важко дихати. І я, похитуючись, відійшов іще далі.
— Я приб’ю тебе, Тіететі! — заволала товстуха.
— Насїіне! — вигукнув я (тобто «Дивись, не пусти під себе калюжу!»).
Чоловіки тим часом, навіть не дивлячись у мій бік, голосно обговорювали, куди саме підуть на полювання.
— Я пішов до річки, — сказав я. — Та не по воду!
— Тоді назбирай хмизу, — гукнула до мене Тошавеєва мати. — А воду більше не носи, якщо не хочеш.
— Ні! — відрізав я. — Не виконуватиму більше ваші накази!
І я пішов до струмка, а потім уздовж нього, доки не спустився до річки Канейдіан. На іншому її березі випасалися лосі, а далі за течією — десь фарлонгах у двох звідси — я розгледів гурт індіанців. Розімлівши на сонечку, я заснув, але невдовзі прокинувся: у мене-бо в шлунку було порожньо, мов у висушеному гарбузі (я ж пішов зі свого тіпі, не поснідавши). Ножа чи чогось подібного я не мав. А так хотілося м’яса. Подумавши трохи, я пішов до заростів очерету, щоб упіймати черепаху (рибу команчі забороняли їсти, а от черепах — ні). Зачаївся в очереті й просидів там десь із півгодини, а затим упіймав черепаху і, відрізавши їй голову гострим шматком кременя, заходився смоктати кров. На смак вона була, наче риба, та це було не так уже й погано. І я випив усе до останньої краплини.
Раптом я згадав свою матір: вона точно не зраділа б, якби побачила, як я висмоктую кров із черепахи, наче дикун-індіанець. Я подумав про те, що вже шість місяців працював, не розгинаючи спини, і зовсім не мав часу, щоб про щось розмірковувати. Так само пам’ять може геть стертися. Я спробував згадати мамине обличчя. І уявив гарненьке жіноче личко, та, по правді кажучи, уже не був певний, що це дійсно вона. Тоді я сів, спостерігаючи за індіанцями, яких помітив нижче за течією (серед них був наш новий полонений, мексиканець). Я помахав їм рукою, і вони, помітивши це, помахали у відповідь. І мені стало трохи легше.
Я думав про те, чи справді все буде так, як казав Неекару. А ну, раптом Тошавеєві жінки знову відлупцюють мене до півсмерті та розріжуть мені п’ятки? Для них же це розвага (причому єдина можлива розвага). Якщо буде так, то краще б я вже воду тягав.
Тут я угледів іще кількох черепах, які виповзли погрітися на сонечку. І я вбив їх усіх, а тоді відірвав шматок кори від висохлого кедра, знайшов довгу пряму паличку та й розпалив багаття.