— Стріляй, — прошепотів до мене хлопчик.
— У груди?
— Ні, краще в шию. І дивись, цілься нижче: вона ж пригинатиметься.
Я натягнув тятиву, а олениця — о радість! — досі стояла на тому самому місці. Та коли я вистрелив, вона почула це й устигла відскочити вбік (моя стріла все-таки якимось дивом влучила в неї, та лише зачепила м’яз). А тоді помчала геть, задерши хвоста.
Наймолодший із хлопчаків скрушно похитав головою.
— Їі… — розчаровано протяг він. — Тіететі ца-авіну (тобто «промазав»).
— Що скажете? — спитав я.
— Паршиво, — похитав головою найстарший. — Тепер ми цілісінький день її вистежуватимемо.
Двоє інших сумно зітхнули.
Ми наловили в річці черепах і наставили кілька пасток. А тоді хлопчиська сказали, мовляв, олениця вже подумала, що їй дали спокій. Тож ми взялися шукати її сліди. І вистежили тварину, помітивши на землі плямки крові, що скапували з рани. Коли ми нарешті знайшли оленицю, хлопчаки одночасно вистрелили з луків. І три стріли швидко зробили свою справу.
— Це було все-таки нечесно: заманювати її, удаючи поранене оленятко, — сказав я.
— Ну, то наступного разу підберешся ближче та штрикнеш оленя списом.
— Або ножем.
— І взагалі — можеш хоч на ведмедя йти полювати, якщо хочеш… Дорослі наказали нам принести до тіпі оленя й неабияк розлютилися б, якби ми нічого не вполювали. Тож дивись, наступного разу стріляй влучно. Треба, щоб стріла пробила шию — тоді не доведеться весь день витрачати на вистежування.
— Намагайся влучити в артерію.
— І не крути пальцями, коли стріляєш, — так ніколи не влучиш у ціль. Ми ж тобі все показували…
— Зате я з рушниці чудово вмію стріляти, — виправдовувався я. — Спитайте хоча б Тошавея.
— Велике діло, — пхикнули вони.
Саморобні луки, які робили для себе діти, абсолютно відрізнялися від справжньої зброї. Її виготовляли старі індіанці, які вже бачили надто погано, щоб полювати, або ж утомилися від героїчних походів (дивна річ) і бажали провести решту життя, проявляючи інші свої таланти.
Для виготовлення луків найкращим деревом вважалася охапуупі — маклюра (хоча використовували також ясен, шовковицю й пекан), а для стріл — кизил. Індіанці всіх племен завжди носили насіння охапуупі із собою та сіяли його всюди, де тільки-но воно могло прорости. Тож маклюра на індіанських територіях траплялася скрізь. Пареа (кизил) був для індіанців не менш важливим, і тому його теж розсіювали скрізь, де тільки можна. Для виготовлення стріл індіанці вдавалися до хитрощів: відрізали більшу частину стовбура деревця. Залишався низенький пеньочок, з якого наступної весни проростали численні молоді паростки — довгі та прямі. Саме з них і робили стріли: паростки збирали, пильно стежачи при цьому за тим, щоб деревця вижили.
За один звичайний лук (таких сьогодні на жодній фабриці виготовити не вдасться) давали одного коня. У хорошого лука верхній та нижній кінці повинні розгинатися після пострілу з однаковою силою (звісно ж, якщо правильно його тримати). За надзвичайно хороший лук або ж за лук із багатим оздобленням давали двох, ба навіть трьох коней. Луки команчів завдовжки були близько ярда (у східних індіанських племен луки зазвичай були довшими, але ж команчі, на відміну від них, стріляли, сидячи верхи). Тятиву робили зі спинного сухожилля оленя чи бізона. Якщо для команчів наставали погані часи — майстри повинні були виготовляти луки швидко. А якщо наші воїни не гинули під час походів і не втрачали там свою зброю — старі умільці мали вдосталь часу, щоб виготовляти луки, гідні оспівування в легендах.
До виготовлення стріл індіанці ставилися так само відповідально та прискіпливо. Щоб зробити одну-однісіньку стрілу так, як треба, іноді витрачали кілька годин: стріла-бо повинна мати чітко визначені довжину, товщину та міцність. У бою інколи за якусь хвилину витрачаєш два десятки стріл (або й більше). Та якщо хочеш, щоб усі вони влучали в ціль, — майструй їх без метушні. Усе просто… Заготовку для древка стріли ретельно обмацували пальцями, а тоді випрямляли та полірували. А як же інакше? Крива стріла — це все одно, що зігнуте дуло рушниці. Команчі потрапляли в ціль із п’ятдесяти ярдів, якщо стріляли швидко. А якщо мали час на те, щоб добре натягнути тятиву, — зі ста ярдів (або й із більшої відстані). Одного дня — погода тоді була безвітряна — я на власні очі бачив, як Тошавей застрелив антилопу з відстані фарлонга (а це понад двісті ярдів). Витратив він тоді три стріли. Перша пролетіла над головою тварини так тихо, що вона й далі собі випасалася, нічого не підозрюючи. Друга трошки не долетіла (але тварина знову нічого не почула). А третя вже влучила антилопі точнісінько між ребер.