Тятива, зроблена із сухожилля тварини, має свої переваги та недоліки. Річ у тім, що з такою тятивою можна стріляти швидше, ніж із будь-якою іншою. Але це за сухої погоди. Якщо тятива із сухожилля намокне — уже не постріляєш як слід. І тому деякі індіанці віддавали перевагу тятиві з кінського волосу або з ведмежих кишок.
Для оперення стріл найкраще підходять індичі пір’їни, але совині чи грифові — теж непогані. А яструбині й орлині пір’їни не годяться для цього, бо псуються, коли на них потрапляє кров. Щоб стріла не деформувалася після того, як потрапить у чиєсь тіло, у древку прорізали жолобки (команчі зазвичай робили їх два, а ліпани-апачі — чотири). Жолобки ці також сприяли тому, щоб із рани витекло більше крові.
Мисливські стріли мають вістря, закріплені вертикально, адже ребра тварин розташовані вертикально відносно землі. У бойових же стріл вістря закріплювалися горизонтально — так само, як розташовані відносно землі людські ребра. Ще одна відмінність мисливських стріл від бойових полягає в тому, що перші легко витягти з тіла жертви, а другі — дуже важко. Річ у тім, що вістря мисливських стріл дуже міцно прикріплювали до древка й не робили на них зубців. А в бойових стріл вістря кріпилося з таким розрахунком, щоб під час спроби витягти стрілу з рани воно відривалося від древка й застрягало в тілі (цьому також сприяли зубці). Тож, якщо людину було поранено бойовою стрілою, цю стрілу треба було проштовхнути крізь рану, а вже тоді відламати вістря й витягти древко. Білі люди швидко засвоїли це, хоча ще довго не здогадувалися, що для полювання індіанці використовують геть інші стріли.
Усі індіанські племена, які мешкали на рівнинах, завжди використовували стріли з трьома перами. Деякі східні племена, щоправда, кріпили до своїх стріл лише по дві пір’їни. Та команчі вважали це простою недбалістю, адже стріли з двома перами значно рідше влучають у ціль, бо погано літають. Узагалі, східні індіанські племена були недбалими не тільки в цьому (бо що, власне, візьмеш із червоношкірих, які животіють на подачки «блідолицих» і отруюють себе «вогняною водою»?).
Восени та взимку я час від часу помічав німку, яку індіанці привезли до селища разом зі мною. Майже кожна родина команчів мала раба чи рабиню — переважно мексиканського хлопця або дівчину. Адже саме на Мексику команчі наводили найбільший жах: стирали на порох цілі поселення за єдину ніч, захоплювали підлітків у полон, забирали коней. Тож техасцям ще не дуже діставалося від них. Як кажуть, гріх скаржитися.
Звичайно, команчі мали, крім мексиканців, ще й білих полонених, яких було теж досить багато. Їх захоплювали в поселеннях біля Далласа, Остіна та Сан-Антоніо (одного хлопця схопили аж у східній частині Техасу). А ще ж були й полонені з інших індіанських племен. Та я, оскільки вже звільнився від обов'язків на-раїбо, дивився на них усіх зверхньо та уникав розмов із ними.
Єдиною, для кого я зробив виняток, стала німка. Команчі назвали її Сухіохапіте, що означало «Жовте Волосся Між Ногами» (але зазвичай її називали просто Жовте Волосся). Я не знав, як до неї ставилися рідні. Але добре знав, що для команчів вона була ніким — невидимкою, нижчою істотою. Вона цілими днями відшкрябувала шкури, тягала хмиз та воду, викопувала дику картоплю — словом, займалася тим, що робив раніше і я. Тільки от вона не могла нічого вдіяти, щоб звільнитися від цього рабства.
Якось навесні я зустрів її на пасовиську. Смерділо від неї значно гірше, ніж від коней, яких вона пасла (і при цьому відшкрябувала шкуру, як робив це колись і я). Мабуть, німка вже кілька місяців не милася (її спина була рясно вкрита мохтоа — прищами). А так — вигляд вона мала непоганий (рабів-бо команчі годували досить добре). От тільки м’язи її стали надто великими, що, як на мене, не личить жінкам, особливо білим.
— А, це ти, — непривітно зиркнувши на мене, мовила вона англійською. — Обраний. Непогано тобі живеться.
Вона, очевидно, сердилася на мене. Я спочатку закляк на місці, бо ж уперше за довгі місяці почув англійську мову. А тоді вирішив відповісти образою на образу, адже німка вимовила своє «обраний» так, ніби дезертиром мене обізвала.
— Ти взагалі миєшся? Не завадило би бодай раз на місяць, — зиркнув я на неї так само сердито, відчуваючи, однак, що казати таке — надто підло.