— І що ми отримуємо з твоєї чортової худоби? — розпікав стариган свого внука. — За останні двадцять років — лише збитки! І це все тому, що ти потреби справити не можеш, не спитавши дозволу в окружного агента!
Саме завдяки полковникові ранчо почало отримувати прибутки від нафти, і саме полковник наполіг на тому, щоб Джонас поїхав учитися до Принстона. Що ж до Клінта й Пола — на них прадід теж покладав великі надії. Але Джинні була для нього особливою.
— Ти багато чого досягнеш у цьому житті, — часто казав полковник, лагідно поплескуючи її по плечу.
Вона тоді не знала, що дійсно чогось-таки досягне, та все це в одну мить розсиплеться. Розіб’ється, наче крихка порцелянова тарілочка. Ось жінка лежить на підлозі й спостерігає, як велика кімната наповнюється білим димом. А яким стане цей будинок за кілька років? Напевно, пусткою — раєм для сичів, кажанів, мишей та койотів (вона чітко уявила відбитки оленячих копит на вже майже розваленій підлозі, укритій пилюкою). А дах? Він провалиться. А крізь підлогу проростуть чагарники, і невдовзі ніякого будинку вже не буде — від нього зостануться хіба що кам’яні стіни, що височітимуть просто посеред пустелі.
Бабуся була єдиною людиною (крім прадіда, звичайно ж), яка приділяла Джинні бодай трохи уваги. Коли надворі була спека, літня жінка зазвичай кликала внучку до бібліотеки, і дівчинка годинами мусила слухати одне й те саме — нескінченні балачки про її предків. Бабуся, мабуть, у тисячний раз перебирала старі світлини та феротипи, показуючи та розповідаючи про них. Ось це — бабусин перший чоловік, який помер, і в них ще не встигли з’явитися діти. А це — її дві сестри, які померли від тифу. А ось — її син Ґленн, дядько Джинні. Світлин дядька Ґлендейла було багато, і бабуся найдовше милувалася тією, на якій він був у військовій формі (він загинув у бою з німцями, а до того отримав кулю в плече від мексиканців, але вижив). А маминих світлин було вкрай мало. І старенька взагалі нічого не розповідала про неї — ніби зовсім її не знала.
— Ось твій прадід Корнеліус, який був адвокатом, відомим на весь Даллас, — уже вкотре торочила бабуся. — А це — твій прапрадід Сайлас Бернс, який мав найбільшу плантацію в усьому Техасі, допоки янкі не звільнили негрів.
Джинні мало що знала про негрів. Хіба що бачила кількох чорношкірих носильників у потягах і чула, начебто в східній частині Техасу негрів — повно. Але вона точно знала дещо про цих стариганів із давніх феротипів, які носили довжелезні вуса та ідіотські накрохмалені комірці (і взагалі мали такий вигляд, ніби їм кнопку під зад підклали). Вона знала, що ці люди для неї — зовсім чужі й уже ніколи не стануть рідними, хай би що там казала про них бабуся. Крім світлин, Джинні мусила роздивлятися ще й старі запрошення на бали, візитні картки, потворні брошки та інші не менш безглузді прикраси. І ще бабуся показувала обручку, що залишилася їй від першого чоловіка (другим її чоловіком був дідусь Джинні — Пітер Мак-Каллоу, якого полковник називав «Ходячою Ганьбою»).
Час від часу бабуся брала Джинні із собою на кінні прогулянки. Їздила вона в дамському сідлі — єдиному, що залишилося в окрузі Дімміт. І, треба сказати, їздила непогано (хоча дівчинка й не розуміла, як можна взагалі сидіти в такому чудернацькому сідлі). А на онучку все бурчала: мовляв, дівчинка не повинна їздити верхи без сідла та лазити по парканах.
— Колись ти накоїш дещо таке, про що потім дуже жалкуватимеш, — полюбляла повторювати їй бабуся.
Що саме «накоїть» Джинні, літня жінка не уточнювала. Якщо ж траплялося так, що дівчинка засинала під її нескінченне буркотіння в бібліотеці, — досить боляче щипала внучку, щоб та прокинулась.
Дорослі (у тому числі, певна річ, бабуся) зовсім не переймалися через те, що вміли розповідати лише надокучливі історії. А тим більше — через те, що Джинні було нудно їх слухати. Хоча «нудно» — це ще дуже м’яко сказано! Дівчинка не раз думала, що краще вже здохнути, ніж слухати якусь маячню про страшенно розумних, а до того ж іще й надто вродливих та витончених людей. А от полковник якщо й знав якісь нудні історії, то, мабуть, позабував їх усі. Прадід ніколи не торочив дівчинці одне й те саме. Натомість він учив її знаходити пташині гнізда — наприклад, яструбине. Показував такі дивні речі, як скелети двох оленів, які загинули від того, що зчепилися рогами й не змогли розчепитися. Або закам’янілий листок якогось доісторичного дерева. Або ж якусь чудернацьку кістку чи шматочок кременю фіолетового кольору. Вони складали всі свої знахідки (наприклад, черепи мишей, білок та єнотів) у коробку, що була для Джинні справжньою скарбницею.