— Стріляй, — мовив він, простягаючи мені пістолета.
— Отак?
— Еге ж.
Я вистрелив, і щит упав. Куля залишила на ньому суцільну чорну плямку (не пробила й навіть не пом’яла). Тошавей осміхнувся й знову притулив щита до тополі. І я стріляв, доки набої не скінчилися.
— Гаразд, — сказав він. — Ти на власні очі побачив, як щит зупиняє кулю. Але якщо куля влучає в нерухомий щит, то воїн, який тримає його, — дурень дурнем. Бачиш? Я тримаю щита й невпинно кручу ним, бо знаю, що нерухомий щит може зупинити лише кулю з пістолета. А куля з рушниці проб’є щит — так само, як ти переламаєш ноги, якщо стрибнеш із високого дерева на рівну землю. Якщо ж стрибнеш на схил пагорба — усе буде гаразд. Словом, крутитимеш щитом — відіб’єш і кулю з рушниці. Накесуабере (зрозумів)?
Я кивнув.
— От і добре, — мовив Тошавей. — А тепер — порозважаємося трохи.
Він повів мене до старого пасовиська за селищем (це було найзручніше місце для всіляких видовищ). Там на нас уже чекало воїнів десять-дванадцять, кожен із яких мав при собі лука й сагайдака, повного стріл.
— Гаразд, — сказав Тошавей. — Тепер слухай мене уважно. Ти стоятимеш ось тут, а ці воїни — стрілятимуть у тебе. Усе, що від тебе вимагається, — це крутити щитом якомога швидше. Усе просто.
— А… ти куди?
— Відійду на безпечну відстань — вони ж стрілятимуть.
Він, знов осміхнувшись, ласкаво торкнувся мого волосся та відійшов подалі. Воїни тим часом вишикувалися в одну шеренгу десь за сто ярдів від мене.
— Кета ца тамакукумапу (вони — тупі)! — помахавши стрілою, вигукнув Тошавей під веселий сміх воїнів. — Бачиш, вістря немає?!
Команчі всі як один повискакували зі своїх тіпі, щоб нічого не проґавити. А я подумав про те, чи всі стріли перевірив Тошавей. Для індіанців, звичайно ж, буде великою потіхою, якщо раптом у мене влучить гостра стріла. Я ж бо коштував не більше за двох коней, і в селищі було ще дуже багато людей, які вважали мене звичайним білим прислужником.
— Тіететі ца мака-мукіте-те (готуйсь)! — гукнув Тошавей. — Крути, крути щитом!
Скарлючившись, я намагався сховати якомога більшу частину свого тіла за щитом. І ось у мене полетіли стріли. Дві-три секунди, за які стріла пролітає сто ярдів, здавалися мені вічністю. Допоки ця стріла не влучала в мене. Більшість стріл, звісно, потрапила в щит (одна чи дві — узагалі пролетіли мимо). Але й мені теж перепало: одна стріла влучила в стегно, а ще дві — у гомілку (одну й ту саму).
Воїни так розвеселилися, що взялися передражнювати мене, стрибаючи на одній нозі й вигукуючи: «Анаа, анаа, анаа!» Нарешті Тошавей наказав їм угамуватися.
— Ти мусиш крутити щитом! — гукнув він до мене. — Він надто маленький, щоб ти міг сховатися за ним увесь!
І знову почалися розваги для індіанців. У мої ноги влучило ще кілька стріл, і ще одна втрапила просто мені в чоло, коли я визирнув з-за щита.
— Не зважай на ті, що летять мимо! — вигукнув хтось із воїнів.
Я, скарлючившись, і далі, як міг, відбивав стріли. І ці «веселощі» тривали доти, доки сагайдаки моїх мучителів не спорожніли.
Подумавши, що це вже все, я закульгав до свого тіпі. Але глядачі зашуміли, протестуючи. Тож я мусив помінятися місцями з воїнами, які в мене стріляли, щоб вони змогли зібрати свої стріли.
— Це все — для твоєї ж користі! — гукнув хтось.
Сонце тепер світило просто мені в обличчя. Примружившись, я вгледів стрілу, що, здавалося, просто висіла в повітрі.
Через деякий час, отямившись, я побачив, що наді мною стоїть Тошавей. Він бурмотів щось собі під носа — ніби читав молитву.
— Га? Що?.. — озвався я.
— Отямився?
— Хаа (так).
Я помацав свої штани. Наче не мокрі.
— Гаразд, — мовив Тошавей. — Тепер послухай-но мене: я скажу тобі дещо важливе, що свого часу сказав мені мій батько. Так-от, різниця між боягузом і сміливцем полягає ось у чому. Боягуз любить лише себе…
Я відчув, яка холодна піді мною земля і як сильно болить у мене голова (було таке враження, ніби череп тріснув). Тупа стріла — річ не така вже й безпечна. Нею-бо можна прострелити груди оленю, якщо підійти досить близько.
— …і турбується лише про власне тіло, — тим часом говорив далі Тошавей. — А хоробра людина любить інших більше за себе. Накесуабере?
Я кивнув.
— Ось це, і це, і це, — примовляв він, плескаючи мене по щоці, грудях, животі, руках і ногах, — не повинно мати для тебе жодного значення.