Так чи інакше, школа функціонувала здебільшого завдяки грошам родини Мак-Каллоу (хоча Мідкіффи та Рейнолдси теж фінансували її). Навчалися там діти як білих, так і мексиканців. Другі за навчання не платили, але й училися вряди-годи: місяць ходили, місяць ні (або й узагалі на півроку зникали). Шкільному інспекторові на них було начхати. Джинні й не намагалася з ними заприятелювати, бо чудово розуміла: з людиною, яка часто й надовго кудись зникає, дружби не вийде. А щодо її білих однолітків — дівчинка спілкувалася з ними та запрошувала до себе в гості. Але вони, будучи дітьми, не вміли приховувати своїх заздрощів. Джинні чітко бачила в їхніх очах думки на кшталт «От якби це все було моїм», і тому врешті припинила всі спроби потоваришувати з ними. Єдиним винятком для неї ще деякий час залишалася Фанні Мідкіфф. Але це була вже майже доросла дівка, на три роки старша за Джинні, у якої в голові не затримувалися нормальні думки. Хлопці, побачення та марафет — оце й усе, чим вона жила та дихала; усі казали, що вона, тільки-но трохи підросте, зганьбить добре ім’я Мідкіффів.
Коли полковник уже так ослаб, що більшість часу проводив лежачи, Джинні сиділа поряд із ним і, доки він дрімав, робила домашні завдання. Старий увесь час ховався від сонця: першу половину дня перебував у західній частині будинку, де якраз було прохолодно, другу ж — у східній, куди сонце на той час уже не зазирало. А гості до нього все приходили й приходили — кінця-краю цьому не було. Одного разу припхався якийсь єврей (велике цабе з уряду), увімкнув диктофон і попросив полковника розповісти якусь історію. І — почалося. Історій у старигана за його довге-предовге життя назбиралося багацько. Тому він по кілька годин на день щось розповідав, і його оповідки ставали безсмертними. Кушетки стояли на всіх терасах, тож полковник міг відпочивати де завгодно. І він спав дедалі довше. І казав Джинні, що скоро вже настане день, коли він засне навіки.
Але він завжди опинявся на ногах, коли треба було, скажімо, застрелити отруйну змію, яка повзла до їхнього ґанку, щоб причаїтися під ним. Бабуся Джинні все бурчала: мовляв, не дочекаюся того дня, коли ми житимемо в будинку без того клятого земляного подвір’я. А полковник відповідав на те, що того-таки дня гадюки й покусають їх.
Якщо Джинні була біля полковника в момент його пробудження — він просив її принести м’яти й кубиків льоду для приготування джулепу. Старий просто жити без нього не міг. Дівчинка старанно товкла листочки м'яти, а тоді додавала три ложечки цукру й наповнювала келих кубиками льоду. Іноді, перш ніж додати віскі, полковник дозволяв правнучці посмоктати солодку м'ятну крижинку.
У дні, коли надворі було не дуже спекотно, вони вдвох вирушали на прогулянку. Полковник уже ледь пересував ноги й тому, проплентавшись зовсім трохи по яскраво-зеленій травичці, зупинявся відпочити під першим-ліпшим дубом чи в'язом. І розказував правнучці про все, що він устиг помітити довкола, а вона — проґавила. Ось тут, мовляв, нещодавно пробіг олень, а це сліди лисиці. А ось пташка щойно спурхнула з дерева; а ондечки — мишка визирнула зі своєї нірки. А он та нора — зміїне лігвисько. Дівчинка ніяк не могла збагнути, як він усе це може бачити. І хоча зір у неї був значно кращим, ніж у старезного полковника, вона поряд із ним почувалася сліпою тетерею. Їй дуже часто навіть не вірилося в те, що казав прадід, — але щоразу вони, пройшовши трохи далі, знаходили те, про що він говорив. Іноді це був вибілений сонцем череп опосума, іноді — уламок оленячого рога чи перо вівсянки. Якщо погода була не надто суха, то полковник, знайшовши зміїну нору, відправляв Джинні по керосин (щоправда, дуже сухо було майже завжди). Іноді ж він просив її витягти колючку з його твердої пожовклої стопи. Бо взуття полковник не носив: утримувати рівновагу вже не міг. Утім, індіанські мокасини інколи таки взував. Коли до нього приїжджали індіанці — справжнісінькі індіанці з резервації в Оклахомі! — вони дарували йому різні власноруч зроблені дрібнички. А після від’їзду любих гостей полковник ставав дуже сумним і ні з ким не розмовляв — ну, хіба що з Джинні, яка була його улюбленицею. Її батько чудово знав, що вона любить прадіда більше, ніж його, але намагався приховувати свої ревнощі. Однак це йому не дуже вдавалося.
Якщо траплялися такі вечори, коли полковник був зайнятий, а уроки були вже зроблені, — Джинні приганяла корів із пасовиська та доїла їх. Вона дуже любила слухати, як молочна цівка спочатку дзенькає об відерце, а тоді весело дзюрчить, поступово наповнюючи його. Що ж до її братів — вони ненавиділи це робити, бо вважали, що сидіти біля коров’ячого заду та пильнувати, щоб тварина, махаючи своїм смердючим хвостом, не втрапила тобі просто в обличчя, — аж ніяк не чоловіча робота. Джинні ж неабияк раділа, коли помічала, яке полегшення приносить корові процес доїння. А дзеленчання цівки об відро було для дівчинки найкращою в світі музикою. Молоко відносили на кухню та зціджували. Якщо з нього відстоювали вершки — сироватку віддавали покоївкам і робітникам ранчо; також їм діставалося все молоко, що скисало. Коли Джинні виросла та постаріла, їй дуже бракувало незабутнього смаку кислого молока, яке вона в дитинстві пила зі шматочками брунатного цукру та фруктами. Коли молоко стали пастеризувати, кисляк чомусь оголосили небезпечним для здоров’я. Та для Джинні це завжди було цілковитою маячнею. Адже вона стільки кислого молока у своєму житті випила — і нічого.