Також дівчинка любила доглядати телят, які залишалися без матері; ця робота, власне, входила до обов’язків її братів, але вони, знову ж таки, дуже рідко за неї бралися. Якщо телятко сиротіло — треба було змусити якусь іншу корову підпустити його до себе, щоб воно могло ссати її молоко. Це було зазвичай нелегкою справою, адже корови ніколи не підпускали до себе чужих телят. Але Джинні вже знала, що треба робити. Корова не підпускає чуже теля, бо воно має незнайомий запах. Тож у неї треба взяти трохи молока й вилити його на голову теляти. З першої спроби виходило зрідка: корова хвицалася, коли Джинні підводила телятко. Але дівчинка повторювала процедуру кілька разів, і врешті-решт тварина дозволяла сирітці пити її молоко. Гроші ж, зароблені на продажі цих телят, належали тим, хто їх доглядав. Клінт і Пол витрачали зароблене на коней; Джонас нікому не казав, як розпоряджається своїми грішми. Ну а Джинні віддавала свої заощадження на зберігання батькові. Коли назбиралося вже майже десять тисяч доларів — дівчинці тоді було лише дванадцять, — він відкрив для неї банківський рахунок у Сан-Антоніо, поклавши на нього всі ці гроші.
Якби десятирічну Джинні спитали, де вона найбільше любить проводити свій вільний час, дівчинка відповіла б, що, по-перше, на терасах, де полюбляв подрімати полковник, а по-друге — у напівзруйнованому будинку родини Ґарсія. Трагічну історію їхньої загибелі Чарлз Мак-Каллоу розповідав доньці багато разів.
— Педро Ґарсія не мав синів, які працювали б на його ранчо, — розповідав він. — Доньки ж повиходили заміж за пройдисвітів, через яких старий уліз у борги. І ці пройдисвіти одного разу вдерлися на територію нашого ранчо, щоб украсти нашу худобу. Коли ми спробували зупинити їх — вони поранили твого дядька Ґлендейла пострілом із рушниці.
— Тож ви пішли та перестріляли їх усіх?
— Та ні, що ти… Техаські рейнджери прийшли до воріт їхнього будинку, щоб поговорити з ними. А вони раптом почали стріляти.
Чарлз Мак-Каллоу завжди говорив про рейнджерів тільки хороше, і тому в очах дівчинки вони були не ким іншим, як героями.
— Я рада, що всіх Ґарсія перестріляли, — казала Джинні.
— Вони були хорошими людьми, яким просто не пощастило, — зі скорботною міною відповідав їй батько. — У житті трапляється й так, що добрі люди стають жертвами поганих обставин.
Доньки — от найбільша біда, яка може скоїтися з тобою. Ці слова дівчинка свого часу на власні вуха почула від батька. Він сказав їх репортерові, який приїхав до них на ранчо того дня, коли полковникові виповнилося сто років.
— Про що треба передусім просити Бога — це про те, щоб Він дарував тобі синів. А вже потім — про нафту та все інше. Чи знаєте ви Міллерів із Каррізо? Вони ж нажили справжнє багатство — вісімдесят квадратних миль землі. А передати все це нікому, бо зі спадкоємців — лише бабнота.
Джинні тоді зачинилася у своїй кімнаті, сказавши, що нездужає. І вже ніколи не обурювалася, коли полковник, як це часто бувало, казав про її батька щось погане.
Будинок Ґарсія був побудований у шістдесятих роках вісімнадцятого століття: ця родина була однією з перших, що оселилися на тих землях. Будівля ця стояла на пагорбі, що височів над долиною річки Нуесес; землю тут щедро напував струмок, який не висихав навіть у найбільшу посуху. Будинок, що скидався на невеликий замок, спорудили з важелезних кам’яних блоків. Сторожова вежа тут була десь із сорок футів заввишки — звідти можна було добре бачити, чи не наближаються до будинку індіанці. На випадок атаки червоношкірих у стінах будинку наробили амбразур. Джинні часто уявляла, як із них стріляли, сіючи смерть серед війська варварів-індіанців.