Серед залишків будинку вже повиростали високі дерева: дуби, в’язи, акації. Тож замість даху, що давно провалився, дівчинка, зайшовши до руїн, бачила лише зелене листячко й блакитне небо. Здаля це місце видавалося навіть затишним, але насправді це було геть не так. Замість підлоги тут був шар бруду, змішаного зі старими іржавими цвяхами та іншим небезпечним непотребом, ще й можна було об гострі колючки акації подряпатися. Та Джинні не зважала на це й сміливо видиралася нагору рештками гвинтових сходів, що вели до сторожової вежі, чи то пак до того, що від неї лишилося. Добравшись до верхньої сходинки, дуже вузької та ненадійної, дівчинка споглядала землю, що розстилалася далеко внизу. Звідси було добре видно річку Нуесес та ранчо Мак-Каллоу й навіть Мак-Каллоу-Спрінґс із його дво- та триповерховими будинками й великою кам’яною будівлею — банком. Коли полковник допіру прибув сюди, він спочатку мешкав у хакале, а тоді вже звели дерев’яний будинок. Але після загибелі Мадлен та Еверетта Мак-Каллоу цю оселю спалили. А замість неї звели нову — кам’яну.
Джинні доводилося примружуватися, щоб не бачити робітників ранчо, які з такої висоти здавалися не більшими за мурашок. Річ у тім, що дівчинка хотіла побачити всю цю територію такою, якою вона була раніше, і тому намагалася не дивитися на свій власний будинок і на містечко. «Рай для бідняків» — так називав цю землю полковник. Але Джинні не хотілося думати про бідняків — їй подобалося вигадувати історії про те, що було б, якби вона була принцесою. Атож, до неї сваталися б усі сини тутешніх багатіїв: їх було б аж семеро, і на жодного з них вона б не звертала уваги. А коли вони б зовсім уже їй набридли — вона зачинилася б у високій башті, відмовившись від їжі. І ось тоді-то найгидкіший із-поміж усіх претендентів на її руку показав би своє справжнє обличчя, виявившись прекрасним принцом. І він повіз би її до себе додому — до Іспанії, де завжди прохолодно. І в королівському замку, де вона жила б, усі слуги б захоплювалися її вродою та виконували будь-яке її бажання.
Іноді вона уявляла себе англійкою Розалі Еванс, про яку їй розповідав батько. Мовляв, ця надзвичайно хоробра жінка-демократка героїчно загинула кілька років тому, обороняючись від мексиканських комуністів, які прийшли, щоб загарбати її землю. Розалі забарикадувалася у вежі, дуже схожій на цю, і відстрілювалася від ворогів.
Коли дівчинка втомлювалася стояти на вузенькій верхній сходинці сторожової вежі (уявіть лишень: ви стоїте над прірвою десь із чотириповерховий будинок завглибшки, чудово розуміючи, що достатньо лише одного неправильного руху) або ж її очі вже боліли від перенапруги — вона спускалася до прозорого струмка, мабуть, найдивовижнішого з усього, що лишень мали Мак-Каллоу. І, скинувши весь свій одяг, насолоджувалася спокоєм та прохолодою. Вакуерос оминали колишню садибу Ґарсія десятою дорогою, тож вона почувалася тут у цілковитій безпеці.
Колись цей струмок перекрили греблею, і частина води стікала кам’яним водовідводом до цистерни, розташованої під будинком (дівчинка іноді встромляла голову в широкий отвір водовідводу та вдихала специфічний запах вологи, що застоялася). А вже з цистерни вода текла до басейну й до великого корита, де прали одяг та мили посуд. Використана вода стікала до великої земляної тераси, що тепер густо поросла мескітовим деревом і хурмою, але колись була городом. Усе це дуже скидалося на руїни стародавнього Рима, які Джинні бачила в підручниках з історії, — але тут усе було не намальоване, а справжнє. Дівчинка неквапно обходила напівзруйнований басейн, уявляючи, що він ущерть наповнений прохолодною водичкою. А тоді сідала відпочити в затінку старого дуба й фантазувала, фантазувала… Онде побігли бізони. Їх багато-багато. А де бізони — там і червоношкірі дикуни! Тож їй не завадив би пістолет, щоб від них оборонятися. Словом, не життя було б, а пісня.
Неподалік від залишків оселі Ґарсія були ще якісь руїни. В одній із цих напіврозвалених будівель іще можна було впізнати церкву, але про призначення решти можна було вже тільки здогадуватися. Загони для худоби збереглися досить непогано — чого не скажеш, однак, про греблю. Її зруйнували вщент, і вода тепер, не сягаючи водовідводу, текла своїм початковим руслом. Іноді — особливо після сильних дощів — біля струмка можна було знайти дуже багато цікавих речей: ґудзики, зроблені з оленячих рогів; незліченні різнокольорові черепки — усе, що залишилося від чудового керамічного посуду; уламки старовинних чашок — прадід казав, що з таких пили гарячий шоколад. А ще — дрібнесенькі шматочки якихось олов’яних виробів (яких саме — Джинні не второпала), латунні гвинтики, старовинні монети й уламки всіляких кісток.