Ці руїни та струмок цікавили тільки дітей — дорослі сюди й носа не потикали. Вакуерос, наприклад, якщо проїжджали неподалік — завжди хрестилися. Та що з них, дурних католиків, візьмеш? Джинні чи не з пелюшок утовкмачували, що всі мексиканці — ледачі й дурні. І дуже полюбляють красти чужу худобу, як Ґарсія. Та в глибині душі вона все одно жаліла цю родину — навіть знаючи, що хтось із них стріляв у її дядька Ґленна.
Звичайно, дівчинка інколи замислювалася над тим, що люди, які вміють будувати великі й красиві будинки, а ще — греблі, басейни й багато чого іншого, ніяк не можуть бути ледачими й дурними. Але вона знала, що дорослі — це такі люди, яких здоровим глуздом не збагнеш. Ось Бреннери — начебто порядні люди. Але нещодавно їхніх двох синів застрелили на місці злочину: вони намагалися пограбувати банк у Сан-Антоніо. А Моралеси? Три покоління цієї родини сумлінно працювали на них, Мак-Каллоу. І в такій сім’ї раптом виросла дівка, яка втекла з дому й стала повією. Принаймні так сказав сестрі Клінт. Ондечки його «автограф» — величезні, людського зросту, літери «К Л І Н Т», нашкрябані на брудно-білій стіні будинку Ґарсія.
Одного з тих літніх днів, коли спека панувала така, що рятувало хіба тривале занурення в прохолодну воду, Джинні разом із Клінтом і Полом поїхала верхи до своїх улюблених руїн.
Угледівши незнайомий звивистий струмок (він був не такий широкий, як той, що біля руїн, але теж дуже гарний), вони поїхали вздовж нього, пробираючись крізь густі зарості хурми та дикого винограду. І натрапили на дуже зручну бухточку, де, як виявилося, у тиху погоду можна було наловити скільки завгодно жаб. Запам’ятавши це місце, вони вирушили далі. Біля їхнього ранчо колись весело дзюркотіли численні струмки, які потім чомусь повисихали (про них тепер нагадували тільки мертві дерева, що всохли без води). «Іригація… — бурчав полковник. — Усе висихає, і нічого тут не вдієш». А от струмки на колишній території Ґарсія залишалися такими ж повноводними, як і раніше. Справжня загадка природи.
Джонаса — її найстаршого брата — з ними не було, тому що батько змушував його працювати без найменшого перепочинку; це було своєрідним покаранням за те, що Джонас тієї осені від’їздив до Принстона, де мав учитися в коледжі. Ну, а Пол і Клінт могли дозволити собі не працювати в таку жахливу спеку.
Кількома роками раніше Джинні спитала Клінта, чи не збирається, бува, їхній батько взяти собі за дружину якусь хорошу жінку. Мовляв, було б так добре, якби в них з’явилася справдішня жива мати. А брат відказав їй на те, що їхня рідна мати була б нині жива-живісінька, якби вона, Джинні, не вбила її, народившись на цей світ.
Дівчинка відчула певне задоволення, слухаючи нескінченні крики Клінта, коли батько шмагав його за ті слова. Та в глибині душі вона знала, що брат має рацію: мати померла, народжуючи її. Це факт. Батько казав, що на це була Божа воля, тож ніхто не винен. А іноді — побивався, що винен саме він, бо не ходив тоді до церкви.
Джинні часто уявляла собі, як було б чудово, якби мати була жива. Вони б увесь час гралися в усілякі цікаві ігри: ну, наприклад, закопували б щось на городі, а через деякий час — знову відкопували, уявляючи, що знайшли скарб. Але мами не було, і Джинні гралася сама. Якось вона закопала на шкільному подвір'ї масивну срібну каблучку — подарунок полковника. Та відкопати цей скарб дівчинка не встигла — її випередив Перрі Мідкіфф. А їхня вчителька саме стояла поряд, спостерігаючи за ним.
— Це моє! — сказала їй Джинн Енн, показуючи на каблучку.
— Ні, — похитала головою вчителька. — Він знайшов її, тож вона тепер належить йому.
— Але ж це я її туди закопала!
— А навіщо тобі було її закопувати? — отетеріло глипнула на неї вчителька.
Це була ще молода, але дуже товста й бридка особа. Усі казали, що вона так і помре старою дівкою.
— Я хотіла відкопати її знову… — пояснювала Джинні, та раптом зрозуміла, що все це марно. Каблучка вже не належала їй.
На колишній території Ґарсія можна було відкопати багато чого. Уламків усіляких речей було дуже багато як усередині напівзруйнованої оселі, так і серед залишків церкви та хакалес. Тож майже завжди дівчинка поверталася звідти з якоюсь знахідкою. А її брати колись натрапили в землі на старезну іспанську кірасу, але вона просто розкришилася, коли її взялися викопувати. Також вони часто знаходили там стару зброю, укриту таким товстим шаром іржі, що важко було навіть сказати, що це є. Зокрема їм траплялися рапіри, вістря списів, сокири, а ще — леза великих ножів. А якось вони відкопали старезного однозарядного пістолета з відламаним затвором.