А Клінт зустріне свою загибель навіть раніше за Пола. В Італії. Та поки що вони всі були разом. І коли минув довгий спекотний день, Джинні, яка вже збиралася вкладатися спати, отримала від Клінта подарунок — намисто, яке вони знайшли в дитячій могилці.
Клінт Безсердечний — так Джинні називала брата, хоча й знала, що це зачіпає його за живе. Він-бо любив убивати пташок і дрібних тварин, а тоді знімати з них шкурки та набивати їх ватою, навмисне спотворюючи їхню форму (після цієї процедури взагалі неможливо було сказати, яким істотам належали ці шкурки); цими потворними опудалами була переповнена його кімната. У чотирнадцять років хлопець уже чудово вмів робити все, що вимагається від працівника ранчо. Проте батька цікавив передусім не він, а Джонас. Найстарший. Клінт був значно вправнішим вершником, ніж Джонас. І набагато краще заарканював худобу, кидаючи лассо не гірше за старих досвідчених вакуерос, а вони робили це без зайвих напруження та рухів, і тому надзвичайно рідко хибили. Клінт міг виловити теля зі стада так швидко, що воно не встигало нічого второпати. Він зовсім не боявся здоровенних сердитих бугаїв і міг із легкістю всидіти на спині будь-якого необ’їждженого скакуна; Джинні не раз бачила, як норовистий кінь хвицається та крутиться, наче скажена дзиґа, а Клінт — сидить собі, немов його приклеїли до сідла, і тому він просто не може впасти.
Але їхній батько не звертав уваги на віртуозну майстерність Клінта. Зате на незграбність Джонаса — ще й як звертав. Адже колись ранчо мало перейти саме в його, Джонасові, руки. Усі, серед них і Клінт, — який одного разу випив цілу пляшечку бабусиного ожинового лікеру й після цього два дні пролежав хворий у ліжку, — добре знали це.
І от Джонас вибрав інший шлях. Про це крім нього самого знала тільки Джинні, адже саме їй він звірився перед від’їздом до коледжу, сказавши, що повертатися на ранчо не збирається взагалі. А вона спершу йому не повірила.
Власне, дівчинка мала родичів і по материній лінії. Але бабуся — мамина мама — померла задовго до того, як Джинні народилася, і це було все одно, що її ніколи не існувало. А дідусь — мамин батько — пішов із життя, коли дівчинці було лише вісім років (це був простий фермер із Іллінойсу, який одного разу купив у полковника ділянку землі). Якби мама Джинні не померла так рано, дівчинка, мабуть, краще б знала дідуся. А так — він приходив до них у гості лише кілька разів за все її життя й навіть не намагався поговорити з нею та її братами. Немов був зовсім чужою для них людиною. Джинні запам’ятала, як батько після одного з візитів дідуся сказав, що він людина, яка добре знає своє місце.
Якось — уже багато років потому — Джинні подумала про те, що з біологічної точки зору цей неговіркий фермер доводився їй ближчим родичем, ніж полковник; подумала — та й одразу ж забула про це. Так чи інакше, зі смертю дідуся скінчилися всі її стосунки з родичами по материній лінії. Але вона не надто й переймалася через це, бо вважала, що будь-який фермер — це нижча істота, яку справедливо зневажає навіть найбідніший вакуеро. Про кого ж дівчинка справді багато думала — то це про дядька Ґленна, який був іще хлопчаком, коли вперше отримав кулю. Джинні часто уявляла, як разом із ним відчайдушно обороняється від злодіїв-мексиканців. І от куля потрапляє просто їй у серце, і вона вмирає тієї ж миті, не встигши відчути біль. А Ґленна відтоді оминають кулі, і він доживає до старості. Її ім’ям називають школу, де вона вчилася, і споруджують їй пам’ятник. А огидна вчителька розкаюється в тому, що колись дозволила Перрі Мідкіффу відібрати в Джинні срібну каблучку.
Після смерті полковника бабуся переїхала до Далласа, провідуючи ранчо кілька разів на рік, аби лишень переконатися, що тут усе гаразд. Джинні через її тривалу відсутність аніскілечки не засмучувалася. Адже вона — о жах! — змушувала внучку митися та перевдягатися перед вечерею (у хлопців, на щастя для них, не було таких клопотів). І весь час стежила за тим, щоб руки дівчинки були чисті й під нігтями не було ні порошинки. Бабуся, щоправда, завжди гримала — а то й гарапником грозилася вчистити — на братів Джинні, якщо вони дозволяли собі в спілкуванні із сестрою грубі слова. Але приїжджала вона до них не дуже часто.
Коли це сталося, бабусі саме не було на ранчо, тож дванадцятирічна Джинні й гадки не мала, що з нею відбувається. І тому, не на жарт перелякавшись, стрімголов побігла до батька, мало не наступивши на змію. Він зрозумів усе без зайвих слів, а отже знав, що це повинно було статися, і щосили задзеленчав у дзвіночок, викликаючи покоївку. Обидва мовчали; Джинні помітила, що батько розхвилювався навіть більше, ніж донька. І подумала, що вона дуже везуча, бо це сталося не там, де повно людей, наприклад, у школі чи в церкві, а на ранчо: вона саме розглядала сліди тварин біля резервуара з водою, і поряд не було нікогісінько.