— А бабуня хіба нічого тобі не розповідала? — нервово пробелькотів батько, не припиняючи дзеленчати у дзвіночок. — Та де ж це всі?
Дівчинка лишень стенула плечима.
— Ну, це… у всіх жінок буває. Це означає, що колись, через багато років, коли виростеш, ти зможеш… теє… вийти заміж, от що.
Джинні, звісно, зрозуміла, що «вийти заміж» — це не зовсім те, що він мав на увазі. І ще вона збагнула, що їй більше не слід повністю довіряти батькові, який, замість того щоб бодай якось допомогти, мовчки тупцював на місці, наче мала дитина; правду все-таки казав полковник — розраховувати можна лише на себе. Але чому це стало для неї зрозумілим лише зараз? Ці думки змусили Джинні забути про свій переляк; їй стало страшенно соромно за батька, який, попри свої зріст і силу, раптом виявився геть безпомічним. Тож дівчинка, вибачившись, пішла нагору — до кімнати, що раніше належала Джонасові. Там вона знайшла братову спідню сорочку та, розрізавши її, прилаштувала шматочок м’якенької тканини туди, куди треба.
Коли Джинні повернулася, на неї вже чекала покоївка. Англійською ця жінка розмовляти не вміла, хіба що архаїчною церковною. Але вона, поєднуючи іспанську зі староанглійською, спромоглася-таки пояснити дівчинці, що з нею відбувається. І сказала, що негайно поїде разом із нею до міста, де вони куплять усе необхідне (а наразі згодиться й те, що Джинні зробила власноруч).
Розділ 15
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Минуло вже два тижні відтоді, як Ґлендейла виписали з лікарні. Та почувається він досі кепсько: інфекцію, певно, так і не вилікували. Тож завтра мого сина — блідого та нещасного — знову повезуть до Сан-Антоніо. Щодо Чарлза — його рука вже має значно кращий вигляд (щоправда, рухати нею так само вільно, як і здоровою, він іще не може). Моя бурхлива уява іноді малює мені страшну картину: обидва мої сини лежать в одній труні.
Тінь Педро знову стала переслідувати мене, а я вже подумав, що вона нарешті дала мені спокій. У будинку від цієї примари сховатися неможливо — бачу її скрізь, куди б не пішов. Добре, що хоч до себе більше не кличе (одного разу було таке, що привид простягнув до мене руки, наче хотів обійняти). Я розрядив усі свої пістолети. Відчуваю, що несила навіть гніватися на батька й на примару Педро. Навідав могили матері, Еверетта й Піта. Мій син загинув від укусу гадюки — здавалося б, немає причин звинувачувати полковника, та я нічого не можу із собою вдіяти.
Звісно ж, мій батько відчуває, що зі мною щось негаразд, однак не знає, що саме. Іноді він заходить до вітальні, де я сиджу з книжкою, та зупиняється біля мене. А я — ні пари з вуст. І він, постоявши ще трохи, човгає собі далі.
Педро був розумною людиною й тому не міг не здогадуватися про те, що мало статися з ним. Голос полковника, що звучить у моїх вухах, постійно мені про це нагадує. І ще він каже: мовляв, Педро, поріднившись із негідниками, прирік себе на це — тож і ми не мали вибору. Мій батько чомусь упевнений у тому, що вибору взагалі не існує, і саме на цьому побудовані всі його життєві переконання.
Думки про власне боягузтво, яке я проявив у далекій давнині, також не дають мені спокою. Що було б, якби я одружився з Марією, у яку свого часу закохався, а не з моєю «ідеальною парою» — Саллі? Уже ніхто ніколи не дізнається. Саллі було тридцять два роки — і вона була двічі заручена, однак обидва рази до весілля так і не дійшло, — коли нас із нею звели, наче породистих бичка й телицю. Вона обожнювала міське життя, і тому ранчо з першого ж дня стало для неї в’язницею. Але її батько та полковник не залишили їй вибору: що вдієш — якщо ти народилася жінкою, то, як не крути, змушена підкорятися «сильній половині людства». «Ах, якою ж самотньою я була до того дня, коли вперше зустріла Пітера!» — театрально зітхаючи, промовляла Саллі, коли їй доводилося комусь розповідати про те, як і де ми з нею познайомилися. Може, я й перебільшую, адже наші перші кілька років ми прожили досить щасливо й спокійно. Але ж потім — коли вона остаточно переконалася в тому, що переїжджати до міста я не збираюся, — почалося оте нескінченне бурчання: мовляв, такі заможні родини, як Мак-Каллоу, зазвичай мають по кілька будинків, а не лише якесь там задрипане ранчо. А я завжди відповідав на це, що ми, виходить, не вписуємося в категорію «звичайних заможних родин».