Бувають такі моменти, коли батьків голос, що сидить у моїй голові, наполегливо нашіптує мені: мовляв, у Ґленна стріляв Хосе або Чіко, а може — і сам Педро (хоча це вже цілковита маячня). Але ж я пам’ятаю, як усе було насправді: п’ятеро чи шестеро вершників на тому березі річки, які ховалися за кущами. Було темно, і тому я навіть не можу напевне сказати, чи то взагалі були мексиканці.
Позицію я тоді займав найвигіднішу — у тилу, на височині. І якби я краще прицілювався або ж стріляв, стоячи на землі, а не сидячи верхи… Але ж я не хотів нікого вбивати й тому навмисне стріляв поверх голів, щоб лишень їх налякати. Річка в тому місці розливається широко, отже стріляти доводилося з такої відстані, що влучити в ціль було дуже важко, чим я й скористався. Адже стріляю я досить добре, щоб — якби тільки я цього хотів! — спромогтися-таки вцілити в того, хто за якусь мить влучив у мого сина. І тоді та кривава каша не заварилася б — принаймні тієї ночі.
Я завжди відчував непереборну симпатію до мексиканців. Бажання підтримувати й захищати їх закладене в мені природою — так само, як майже в усіх інших білих людях закладене ставлення до них як до нижчих істот, скажімо койотів. А що я отримую натомість? Лише зневагу. Здавалося б, у мене з мексиканцями дуже багато спільного: і я, і вони все життя прожили, потерпаючи від чийогось зверхнього ставлення. Але вони, певно, вміють поважати лише тих, хто погрожує їм рушницею. І сприймають нормально лише стару, як цей світ, схему стосунків патрон — пеон, тому й дивляться на білого, який симпатизує їм, як на жалюгідного боягуза.
Мій батько теж завжди вважав мене таким. А я ніколи не розумів його — людину, ніскілечки не обтяжену міркуваннями про мораль та докорами сумління. Людину, у якої, наче у тварини, залишилися тільки інстинкти. Зараз він, найімовірніше, спокійнісінько собі хропе, не переймаючись роздумами про те, який це жах — не бачити різниці між убитою людиною та шматком яловичини.
Щойно я засну, як знову бачу мертвих мексиканців — Педро та його вакуерос. Вони лежать, наче якась купа дров, на подвір’ї: очі — розплющені, роти — широко розтулені. А над ними — хмари мух… Іноді я бачу мертвого Педро в його спальні: поруч із ним — мертва дружина; мертва донька — на підлозі біля ліжка. Чи встиг він побачити, як вони вмирали? Чи впізнав у їхніх убивцях людей, яких вважав своїми друзями?
Саллі тепер спить в окремій кімнаті. Ми з нею по черзі їздимо до лікарні: навідуємо Ґленна. Пілкінґтон не може навіть діагноз чітко сформулювати, а наші вакуерос кажуть, що тут без чиїхось злих чар не обійшлося.
Сьогодні за вечерею Саллі спитала мого батька:
— Полковнику, а яку премію ви свого часу призначили за шкуру вбитого вовка?
— Десять доларів, — відказав він. — І за шкуру пантери — стільки само.
— А якщо б за вбитого мексиканця? Скільки, на вашу думку, було б?..
— Припини! — не витримавши, урвав я її мову.
— Чого це ти? — безневинно поглянула на мене Саллі. — Я-бо просто запитую.
— Гадаю, що це було не дуже доречне запитання, — озвався Чарлз.
— Чому це? — здивувалася жінка. — Ти вважаєш, що десять доларів за голову мексиканця — це надто багато? Чи навпаки?
— Просто припинімо цю розмову, — сказав я. — Раз і назавжди.
— Щось я не розумію, у чому причина такої бурхливої реакції з твого боку, Пітере, — з таким же безневинним обличчям промовила вона, а тоді обвела поглядом усіх присутніх. — Може, хтось мені пояснить, що це з ним таке?
— Піт просто дивиться на речі трохи інакше, — після довгої паузи озвався полковник. — Тож, я думаю, тобі краще облишити його.
Саллі мовчки підвелася й пішла зі своєю тарілкою на кухню, «нагородивши» мого батька поглядом, сповненим люті. А в мій бік вона й не глянула. Утім, я й так знаю, що вона вже давно ненавидить мене.
Намагаюся втішити себе тим, що є, точніше, були люди, з якими доля обійшлася значно жорстокіше, ніж зі мною. От, наприклад, мексиканські повстанці кілька тижнів тому застрелили двох білих людей, а ще — уже вкотре спалили залізничні мости в Бравнсвіллі та перерізали телеграфну лінію. Білі їм цього не подарували — перестріляли двадцятьох перших-ліпших теханос (двадцятьох — це за офіційними даними). Третя кавалерійська бригада постійно перестрілюється з мексиканською армією через річку, що розділяє Техас і Мексику. Трьох кавалеристів убили повстанці біля Лос-Індіоса, а в Проґресо, що на мексиканській стороні, голову американського рядового настромили на кілок і виставили напоказ.