Бабуся останнім часом зачастила до ранчо. Джинні вже відвикла від запаху її допотопних парфумів та дурнуватих м’ятних крапель. А тепер — знову нюхай усе це та ще й дивися в її пихате, завжди невдоволене чимось обличчя. І слухай шелест накрохмалених спідниць її старомодної чорної сукні; чому стара завжди носить жалобу — дівчинка не розуміла, і ніхто інший, окрім самої бабусі, цього не знав. А чого тільки варте було її безперервне бурчання! Діставалося всім: покоївкам, батькові, братам Джинні й навіть робітникам ранчо, котрим завжди доводилося ретельно прибиратися у своїх халупах, бо стару мегеру, бачте, не влаштовувала їхня «страшенно брудна» постільна білизна та й усе інше. А з онучки буркотуха знущалася з особливим цинізмом: наказувала приймати нескінченні ванни, бо — жах же який! — пори на її шкірі забиваються жиром, і з кожним місяцем шкіра має дедалі гірший вигляд.
Після того як Джинні ретельно вмивала своє обличчя, приводила до ладу волосся, витиралася та знов одягалася, мусила плентатися до бібліотеки, де на неї вже чекала бабуся. Дівчинці доводилося сидіти на диванчику й терпіти, допоки старушенція ретельно видаляла найменші порошинки з-під її нігтів, а тоді підпилювала їх, обрізала кутикулу та нарешті втирала холодний крем у шкіру її рук. Та це було ще не все: бабця весь час щось бурчала — наприклад, про те, як їй хочеться перетворити онучку на справжню леді (власне, Джинні давно вже позбулася мозолів на руках, бо вже цілий рік навіть не торкалася лассо). А кожний третій візит бабусі знаменував тотальну ревізію в гардеробі онучки, і відбувалося це в бібліотеці. Стара гарпія ретельно перевіряла кожну сукню Джинні й усе бурчала, бурчала… Мовляв, у цьому вбранні ти схожа на служницю, якій дуже кортить ускочити в гречку. Увесь «неподобний» одяг бабуся забирала до Далласа, щоб там віднести його до кравця.
Коли стара не бурчала — траплялося й таке! — вона розповідала онучці предовгі історії про різних людей із Далласа. І Джинні змушена була терпляче слухати всю цю маячню. Трошки цікаво, щоправда, ставало, коли бабуся розказувала про хороших дівчат, які піддалися спокусі та, урешті-решт, перетворилися на повій; такі історії останнім часом стали обов'язковою частиною її «задушевних бесід» із онучкою. Дівчинка навіть перестала засинати, слухаючи безугавне бубніння старушенції. А закінчувалися ті екзекуції завжди одними й тими самими настановами: мовляв, ніколи не вештайся на сонці — твоє ластовиння й без цього за милю побачити можна; не їж солодкого — матимеш такі ж бридкі жирні стегна, як твоя мати; мий голову щодня — так повинна робити справжня леді; не вдягай брюки — ти-бо не чоловік. Нарешті стара знову брала Джинні за руки — нібито вони могли якось змінитися за ті десять хвилин, що вона їх не торкалася. Та ні — це були ті самі «граблі» з незугарними короткими пальцями. І ніякі уроки гри на фортепіано цього вже не виправлять. Щодо рук самої бабусі — вони були шишкуваті та дуже помітно спотворені артритом і тому нагадували швидше лапи якоїсь хижої тварини, ніж людські руки. Та, мовляв, колись — навіть попри довгі роки, змарновані на цьому жалюгідному ранчо — вони були прекрасними, як і в кожної великосвітської дами. Справді-справді.
Приблизно через місяць після того, як Джинні закінчила вісім класів, бабуся знову приїхала на ранчо. Переповівши онучці чергову порцію свіжих пліток із Далласа, вона раптом повідомила «чудову» новину: Джинні прийняли до школи-пансіону в Коннектикуті! Дівчинка, яка нічого про це не знала, відчула себе так, ніби її чимось важким по голові вперіщили. Мовляв, шість тижнів — і ти поїдеш до нової школи, тож завтра ми з'їздимо до Сан-Антоніо та купимо тобі дещо з одягу.