Джинні відчула неабияке полегшення, коли машина в’їхала через кам’яні ворота до маєтку родини Халлоран. Водій неквапно вів автомобіль довгою акуратною доріжкою, обабіч якої росли високі зелені дерева. А трави тут скільки було! Дівчинка ще ніколи не бачила, щоб довкола, куди не глянь, росла така висока й соковита — і така зеленюща! — трава. І вона мимоволі взялася підраховувати, скільки голів худоби тут могло б напасатися (найімовірніше — по корові на кожний акр землі). Та вголос нічого не вимовила, бо не була впевнена, що її правильно зрозуміють.
Нарешті показався будинок. Він був споруджений на верхівці пагорба й мав розміри десь такі, як і її власний дім, тож Джинні стало дуже й дуже ніяково. Будинок цей був, як їй здалося, значно красивішим, ніж оселя родини Мак-Каллоу. Скрізь — арки, колони, вежі, чорний граніт, мармурові скульптури. Наче переносишся в далеку епоху Середньовіччя.
— А чим займається твій батько? — запитала Джинні в Коркі.
Усі дівчатка, мов за командою, витріщилися на неї, і Коркі теж. І вона зрозуміла, що спитала щось таке, про що тут зазвичай не запитують. Але було вже пізно.
— Він має фірму в Нью-Йорку. У вільний час грає в теніс у клубі або їздить верхи. І ще він уміє добре стріляти. Ну, і вже давно працює над книжкою. Це буде роман.
— А що в нього за фірма?
— Ну… розумієш… — знизала плечима Коркі, не знайшовши, що сказати далі.
— А батько Поппі теж, мабуть, добре стріляє та їздить верхи, — утрутилася Бутсі Кларк (Поппі — це так дівчатка вирішили називати Джинні). — Він же ковбой?
— Ні, ковбої — це наймані робітники.
— То хто ж тоді твій батько?
— Він розводить худобу.
Джинні ще хотіла додати, мовляв, худоба — це вже не джерело наших прибутків. Але язиката Бутсі не дала їй цього сказати.
— То він переганяє корів через цілі штати аж до Канзаса?
— Їх так не переганяють уже близько ста років, — відповіла Джинні.
— Ой, як шкода, — закотила очі Бутсі. — Я це бачила в кіно. Мені так сподобалося!
Джинні вже й не знала, говорити щось у відповідь чи промовчати. Але вирішила все-таки відповісти.
— Оті видовищні кадри в кіно — безглузда маячня. Корів насправді переганяли значно повільніше, ніж там показують. Бо інакше вони просто не витримали б і переганяти було б нікого.
— А як тобі будинок Коркі? — вирішила змінити тему Наталі. — Твій, мабуть, значно більший.
— Та ні, не більший, — мовила Джинні.
— Не прибідняйся. Ми ж бо знаємо, що в Техасі все просто величезне.
— У будь-якому разі, — знизала плечима Джинн, — мій будинок не такий красивий, як цей. І в нас ніколи не буває стільки трави, як тут.
— А скільки акрів землі має твій батько?
У Техасі таке запитання — хамство. Але тут, мабуть, усе по-іншому.
— Триста дев’яносто шість секцій, — відповіла Джинні.
— Щось небагато, — проказала Топсі.
— Та вона ж сказала «секцій», а не «акрів», — мовила Наталі.
— А скільки це — «секція»? — утрутилася Кікі.
— Техасці не міряють землю акрами, — вела своє Наталі. — Це для них надто мала одиниця.
— То скільки це — «секція»?
— Квадратна миля. Тобто шістсот сорок акрів, — сказала Джинні.
Усі дівчатка, зачувши це, чомусь зареготали, мов божевільні. Не сміялася лише Коркі, яка спокійно сиділа, чекаючи, доки шофер відчинить їй дверцята.
— А ти теж розводитимеш худобу, коли виростеш? — не вгавала Бутсі.
— Та мабуть, ні.
— А ким же ти станеш?
— Чиєюсь дружиною, — відповіла Коркі замість Джинні. — Як і всі ми.
Цього дня вони надумали проїхатися верхи. Неподалік будинку була стайня, де тримали десятки зо два коней. І ще там був просторий загін для худоби, який називали «ареною», а також — велике пасовисько; Джинні все-таки вирішила не запитувати, скільки землі має батько Коркі. Усі дерева тут були надзвичайно доглянутими — дівчинка розгледіла в їхній густій тіні робітників, які обрізали гілки й акуратно складали їх у візок.
Джинні довелося нап’ялити на себе дурнуваті бриджі та не менш ідіотські чоботи по коліно. Виявляється, дівчинка носила приблизно той самий розмір одягу та взуття, що й молодша сестра Коркі. У цьому вбранні вона почувалася, наче клоун, який відстав від свого цирку, однак усі інші дівчатка вдяглися так само, тож їй довелося змиритися.