Вона пожалкувала, що мало з’їла під час ланчу. Адже прогулянка, певно, триватиме годин із п’ять (ну, щонайменше — чотири).
— Ти вдома, напевно, маєш власних коней? — спитала в неї Наталі.
— Еге ж. А ти?
— Такседо-Парк, де я живу, — це не ранчо, де є простір для коней, — знизала плечима довгокоса дівчинка.
— А от простір для євреїв там є, — знову завела своєї Топсі.
— Естер, із якою ти була в одній кімнаті, — пояснила Бутсі, — жила поряд із Топсі й Наталі.
— Її батько придбав там будинок років із десять тому, — вела далі білявка. — Та до клубу його не прийняли, і тому його родина не мала права й пальця занурити в озеро. А якби вони вирішили порушити цю заборону — швиденько помандрували б до поліцейської дільниці.
— Про весілля, про весілля розкажи! — гигикнула Бутсі.
— Так-так, вони влаштували весілля минулого літа. Але всі дітлахи з Такседо-Парка порозвертали всі дороговкази, і тому жоден із тих, кого запросили, не знайшов дороги до їхнього дому. Ось тобі й свято, хи-хи-хи… А то — купили будинок та й задерли носа до самого неба. Нехай знають тепер!
Джинні ввічливо кивнула. Ось нарешті до них вивели коней. Це були довгоногі гніді скакуни — значно стрункіші за ковбойських.
— Оцього осідлали для тебе, — підвела до неї одного з коней Коркі. — Це сідло моєї сестри. Ти ж із нею приблизно однакового зросту.
Сідло — навіть без луки, стремена — наче для дитини. Та що вдієш — довелося Джинні сідати на коня.
Кінь цей був дуже високий — десь із шістнадцять долонь. Одразу було видно, що він швидкий, і Джинні незабаром переконалася, що «швидкий» — це дуже м’яко сказано. Ковбойські коні не рівня таким скакунам: він нагадував дівчинці радше автомобіль, аніж коня. З іншого боку, простий трудовий кінь — ці дівчатка вважали таких узагалі непридатними для прогулянок верхи — має свій характер і нерідко дуже впертий. Якщо відпустити віжки — він гайне, куди сам вважає за потрібне. А цей — немов та машина: дуже швидкий і слухняний, але дай йому волю — лишень із пантелику зіб’єш, наче кермо автомобіля раптом відпустиш. Та й що тут дивного — ці дівчатка звикли до того, що геть усі істоти довкола них мусять бездумно їм підкорятися.
Джинні невдовзі зрозуміла, що віжки їй майже не потрібні. Адже варто було лишень поворухнути ногою — і кінь одразу ж слухався.
Дівчинка не звикла до такої покірливості з боку коней, тож їй довелося спочатку звикнути до цього; у її голові навіть промайнула думка про те, що вона розучилася їздити верхи. Сідло було таким незручним, що, коли всі пустили коней галопом, Джинні довелося докласти неабияких зусиль, аби не гепнутися. І тут вона побачила перешкоди, — спеціальні перешкоди, через які мають перестрибувати коні. Виявляється, дорога, якою вони їхали, була призначена для таких от прогулянок, і ні для чого більше. Ось кінь Коркі перестрибнув через першу з перешкод. Джинні, відганяючи геть погане передчуття, погнала свого коня вперед. Але хвилювалася вона марно: тварина блискуче впоралася з усіма перешкодами. І навіть підганяти її не довелося.
Минула лише година — і дівчатка, уже страшенно потомлені, розвернули коней. Джинні, пришпоривши свого скакуна, прослизнула у вузьку щілину між конями Топсі й Бутсі, сподіваючись їх налякати. А тоді обігнала Коркі, і швидко-швидко помчала далі. Вона відчувала, що кінь радіє можливості як слід побігати, тож, прискакавши до загону, тобто до арени, прогнала його по колу — іще півмилі галопу. Хороший то був кінь, і Джинні стало його безмірно шкода. Адже йому все життя доведеться простояти в стайні, лишень коли-не-коли вибираючись звідти, щоб кілька миль прокатати ступóю цих порцелянових ляльок, які вдягаються для прогулянки верхи довше, ніж власне їздять. Як же не пощастило цьому бідоласі й таким, як він!
Коли Джинні, утихомиривши коня, під’їхала до інших дівчаток, їхніх скакунів уже забрали до стайні конюх та його діти.
— Вона в сідлі схожа на ковбоя, правда ж? — мовила Бутсі.
— А тобі не заважало те, що сідло було без луки? — озвалася котрась із дівчаток.
— Не заважало, бо лука сідла не для того, щоб за неї триматися, — відповіла Джинні.
Дівчинка відчувала, що всі дивляться на неї так, ніби вона верзе казна-що. Та вона знала, що каже, тож не зважала на це. Після прогулянки всім цим випещеним панянкам стало зрозуміло, що Джинні — значно кращий вершник, ніж будь-яка з них, ба навіть Коркі. Але жодна цього не визнала. І всі вони, найпевніше, думають зараз над тим, як обернути це проти неї. Зрозумівши це, Джинні відчула величезне бажання знову сісти на того прудкого скакуна та й гайнути додому, до Техасу (полковник-бо в її віці й не таке робив). А її батько заплатив би за коня.