— Так-так, газони тут гарні, дякую. Знаєте, а мій прадід пробув якийсь час у Техасі — ще до того, як ця земля стала американською. Власне, він брав безпосередню участь у процесі приєднання Техасу до Сполучених Штатів. Але коли почалася громадянська війна, він змушений був повернутися сюди. Я завжди хотів побачити Техас на власні очі.
— Це справді того варте.
— У наші дні цей штат перетворився на справжнє золоте дно. Треба обов’язково з’їздити туди.
Джинні мовчала, не знаючи, що казати далі.
— Що ж, — ввічливо кивнувши, мовив він. — Я мушу працювати далі. На добраніч!
І чоловік знову начепив окуляри, а дівчинка пішла до своєї кімнати.
Уже вранці, коли всі поснідали, Коркі відвела Джинні подалі від решти й тихенько сказала, що її батька не можна відволікати розмовами, коли він працює в бібліотеці.
— Він уже закінчує працювати над романом, який так довго писав, — пояснювала Коркі. — Його краще не турбувати під час роботи.
Джинні закивала й сказала, що більше його не відволікатиме. І раптом запитала себе: а чи помічала вона бодай колись, щоб її батько плакав? Відповідь була «ні».
Наступними вихідними Джинні подалася до Принстона. Їхати було досить комфортно, і дівчинка насолоджувалася цією короткою мандрівкою, почуваючись геть дорослою (ще б пак — вона подорожує сама-самісінька з одного чужого міста до іншого!). Джинні ну ніяк не могла звикнути до цілого моря зелені, що оточувало її на цих землях. Тут усюди відчувався легкий запах плісняви, гниття. Цей всюдисущий дух немовби нагадував: люди можуть робити все, що завгодно, але плоди їхньої праці, та й вони самі, колись таки гнитимуть у землі. А на її поверхні завжди буятимуть гіллясті дерева та розкішні виноградні лози. Колись тут було так само багато простору, як і в Техасі. Проте зараз людей сюди наїхало стільки, що й плюнути нікуди. То хіба ж тут колись буде місце для чогось нового?
Джонас уже чекав на сестру, коли її потяг прибув до Принстона. Джинні міцно притиснулася до брата й іще довгенько не відпускала його. На ній були бабусині подарунки — «правильна» сукня та перлове намисто.
— Ну, як у тебе справи? — поцікавився Джонас.
— Та нормально.
Він покрутив у пальцях перлину з її намиста, а тоді хотів був щось сказати, та передумав.
— Ти звикнеш, не переймайся, — мовив нарешті юнак. — Не стирчати ж тобі було в Мак-Каллоу-Спрінґс чи в Каррізо. Там ти нічогісінько не навчилася б.
— Тут люди якісь… вовкуваті.
— Ну, є трохи.
— Уявляєш — я їхала в потязі разом із якимись двома дядьками, і жоден із них навіть не привітався зі мною. Отак ми й сиділи мовчки, наче пеньки, цілісіньку годину.
— Розумієш, тут усе інакше.
Джонас познайомив сестру зі своїми приятелями — Чіпом, Нельсоном і Банді. Зустрілися вони десь о другій годині дня, але Джинні помітила, що ці хлопці вже помітно п’яні. Чіп, наприклад, зайшовся голосним реготом, коли почув її акцент. Це був не те щоб товстий хлопець, але всі м’язи в нього заплили жиром, і тому його тіло скидалося на холодець. Проте свого обгорілого на сонці носа він задирав так, ніби був бозна-яким красенем.
— Дідько забирай! — збуджено заговорив Чіп, насміявшись донесхочу. — Тепер я бачу, що ви, Мак-Каллоу, — справжнісінькі техасці! А я спочатку не вірив: по Джонасові-бо цього й не скажеш. Банді, ти тільки-но подивися — справдішня техаська дівчина! Уяви собі — ми сидимо поряд із двома чистокровними мешканцями Півдня!
Джинні зашарілася від безсоромних поглядів Чіпа. І Банді, помітивши це, на якусь мить поклав руку їй на плече.
— Не звертай на нього уваги, — мовив він. — Ми просто ніколи не бачили живих техасців. Це для нас неабияка дивина.
— А скажіть-но, міс Мак-Каллоу, — не вгавав Чіп, — що ви думаєте про війну, яка почалася минулого тижня? Чи варто нашій країні посилати туди морських піхотинців? А може, краще просто перечекати?
Джинні, мабуть, вирячилася на нього, мов баран на нові ворота.
— Ну, я про ту війну, яку Гітлер почав. Уторопали?
— Та навіть не знаю, — промимрила вона.
— Боже милий! Чого вас узагалі вчать у тому Ґрінфілді, Мак-Каллоу? — закотив очі хлопець.
— «Чого», «чого»… — передражнив його Нельсон. — Та нічого, крім того, як правильно мити каструлі та підмітати підлогу!
— Слухайте-но, Мак-Каллоу! — знову заговорив Чіп, рішуче махнувши рукою. — Облиште краще той бордель, тобто пансіон, та й перебирайтеся до Портера. Ми все владнаємо. У тому Ґрінфілді ж нічого путнього не навчають!