І як лишень можуть бути такими різними діти тих самих батьків?! Полковника, мабуть, неодноразово тривожили думки про те, що моя мати зраджувала його з якимось поетом чи нотаріусом (словом, із якоюсь амебою в окулярах). Що ж до мене самого — я бачу в собі дві різні особистості. Перша з них — безстрашна, як і мої брати; друга — безпомічна, мов сова при яскравому денному світлі. І цією совою я став після того, як загинула моя мати.
Я ніколи не розумів, як полковник і Фінеас можуть бути такими спокійними, стоячи перед сотнями людей. Адже змалку не міг почуватися комфортно, коли бодай хтось звертав на мене увагу. Пообідати не міг, не думаючи про те, щоб ненароком не забряжчати надто гучно ложкою чи виделкою об тарілку. Коли ж переступив через мур і пішов назустріч Педро Ґарсія, який прагнув мирних переговорів, — миттю про все це забув.
Про могилу родини Ґарсія не дбав ніхто, крім мене. Їх так і поховали в одній ямі: Педро, його дружину, дітей і онуків. Туди поклали й тіла їхніх робітників. Яму не поклопоталися зробити достатньо глибокою (а також бодай якийсь знак на ній поставити), тож я накидав на неї землі й каміння. А старий Педро викликав священика щоразу, коли ставався викидень у дружини котрогось із його вакуерос, і не шкодував грошей на те, щоб відбулося справжнє християнське поховання. У моїй уяві їхній дім назавжди залишиться таким, як був колись. Тому, приїжджаючи туди, я щоразу переживаю такий самий шок, як і тоді, коли побачив руїни одразу після тих перестрілок. Не можу-бо я сприйняти як реальність ці обгорілі стіни та діру замість даху. Не можу повірити, що до цього будинку, де завжди лунали дзвінкі людські голоси, тепер хіба що дикі звірі та птахи навідуються. Усередині не зосталося нічого, крім битого скла та уламків якогось залізяччя. І я бачу це все на власні очі, та ніяк не можу остаточно в це повірити: надто вже ця картина схожа на жахливе видіння.
Від цього світу я, мов дурне цуценя, завжди чекав чогось доброго. Мабуть, саме тому й спустошує мене, мов Прометея, кожен прожитий день.
Ми з Фінеасом поїхали верхи до руїн оселі Ґарсія. Дорогою він сказав мені, що вже розмовляв із суддею Пулом про їхнє «ухиляння від сплати податків». Я чекав, що мій брат додасть до цього кілька «ласкавих» слів щодо крутійства. Та де там. Він-бо, як і полковник, не довіряє мені цілком.
Коли Фінеас побачив те, що раніше було будинком дона Педро, він закляк на місці з широко розплющеними очима. І ще довгенько пробув у такому стані, не злізаючи зі спини коня. А я зістрибнув на землю й пішов поклонитися могилі Ґарсія; мій брат, оговтавшись трохи від шоку, тихенько від’їхав подалі, щоб не заважати мені. Проходячи повз їхній струмок, я побачив там дохлого собаку. І, кинувши лассо, витяг тварину на берег.
— Межа, за якою починається проклята земля? — почув я за спиною голос Фінеаса.
Це було сказано дещо пафосно, та я зрозумів, що мій брат має на увазі.
— Піте, тобі, мабуть, варто на деякий час припинити сюди приїжджати, — скрушно похитав він головою. — Мені стало страшенно не по собі, коли я все це побачив. А що коїться тут із тобою — я й не уявляю.
— Педро Ґарсія був моїм другом.
— Так я про те й кажу.
Я мовчки обійшов розвалений будинок і, діставшись патіо, вирішив трохи посидіти тут. Проте наодинці я пробув недовго: за кілька хвилин Фінеас, відшукавши мене, сів поруч.
— Тобі не варто гніватися на батька.
— Ти хоч розумієш, що кажеш?
— Це ти зрозумій: те, що сталося, було неминуче. Педро, звісно ж, не міг вісім років не платити податки. Та він припустився іншої помилки і жорстоко поплатився за це.
— Якої ж помилки?
— Він видав своїх доньок за пройдисвітів. Я розумію, що старий хотів зробити як краще. Проте…
— Гадаєш, йому слід було б видати їх за білих?
— Саме так, — знизав він плечима. — У всіх старих мексиканських родах останнім часом це стало звичною річчю: батько, прагнучи розігнати зловісні хмари над головою, видає доньку за «правильного» нареченого. І це зайвий раз підтверджує теорію Дарвіна, Піте. Однак Педро, на свою біду, знехтував загрозою, відмовившись від асиміляції — єдиного шансу на порятунок.