Я промовчав — хоча міг би сказати йому про те, що спало мені на думку тієї миті. Бо тут, коло могили Ґарсія, я згадав про інше відкриття, яке теж зробили тисяча дев’ятсот восьмого року: залишки схожого на мавпу неандертальця, знайдені в печерах Ла-Шапель. П’ятдесят тисяч років тому його поховали в гробниці, поклавши в неї ще й кілька ножів із кременю та величенький шмат м’яса. Ось скільки ми, люди, уже сподіваємося на те, що після смерті потрапимо в якийсь інший світ! На людей ще до ладу не були схожі — а вже вірили, що душа не помирає разом із тілом.
— …так само шістдесят п’ятого року можна було розбагатіти на розведенні худоби, — без упину торочив своє Фінеас. — Якщо ми знайдемо нафту навіть на двох акрах нашої землі — уже повернемо всі витрати!
Я підвівся та мовчки попрямував до свого коня, і Фінеасові нічого не залишалося, крім як піти за мною. Ми повсідалися на коней і стали неквапно спускатися з пагорба, минаючи залишки селища, зруйновану церкву та старе кладовище (верхівка спаленої сторожової вежі залишалася найвищою точкою на колишній території Ґарсія). Мій брат на кілька кроків відстав від мене, та потім наздогнав, аби таки продовжити свої балачки.
— Знаєш — а я радий і завжди був радий, що ти живеш тут. Коли ти поїхав навчатися в університеті, я подумав було, що мені доведеться на все життя застрягти на цьому ранчо: більше ж нікому за всім тут наглядати. Та, на щастя, ти повернувся, і я дуже вдячний тобі за це. Адже я нізащо не довірив би таку важливу справу комусь, хто не належить до нашої родини. Оце й усе, що я хотів сказати: дякую тобі.
— Нема за що.
— Просто пам’ятай: ти тут не сам, бо я завжди піклуюся про наше ранчо не менше за тебе.
Я промовчав, подумавши про те, що Фінеас — так само, як і полковник, — будь-який комплімент каже так, ніби робить тобі бозна-яку честь.
— То що там із Пулом? — після тривалої паузи спитав я. — Чи не вилізуть нам боком усі його махінації?
— Несплата податків, — знизав плечима Фінеас.
— Та невже!
— Несплата податків, — так само спокійно повторив він. — Пулові, я гадаю, мало округу Вебб — він уже на посаду у Верховному Суді націлюється. Але ти вже нічого нікому не доведеш: Ґарсія не платили податків, і це записано в офіційних документах. А коли саме це було записано — усім начхати.
Про інші новини в нашій околиці:
18 жовтня. Біля Олміто шістдесят повстанців напали на потяг (п’ятеро вбитих).
21 жовтня. В Охо-де-Аґуа підрозділ нашої армії атакували сімдесят п’ять повстанців (троє вбитих, восьмеро поранених).
24 жовтня. Уже другий напад на залізничний міст на Тенді-Стейшн.
30 жовтня. Губернатор Ферґюсон оголосив, що в рейнджери більше нікого не приймуть. Чому? А тому що витрати на них надто великі (підвищувати податки — що ви, ні в якому разі!). Та це, може, і на краще, адже на місці одного вбитого повстанця немовби виростає з-під землі сотня інших. І всі вони люто ненавидять рейнджерів; армію ж сприймають, можна сказати, спокійно.
Тепер, коли ми законно володіємо землею Ґарсія, на нас дивляться, мов на щедрих королів, — як і передбачав полковник. А як же інакше — страшенний скнара Педро нікого не наймав, а тут — будь ласка! Хоч половину міста приймемо на роботу: умієш розчищати землю від чагарників — ласкаво просимо; добре копаєш — чудово, ритимеш у нас іригаційні канави; є досвід роботи з рогатою худобою — приходь та переганяй лонгхорнів, яких за останні двадцять років таврувати було нікому. Юрба біля наших воріт не зменшується: усе питають, чи потрібні нам іще робітники. Аякже — потрібні-потрібні: ви ж чули, що цими днями двох чоловіків підчепили на роги наші лонгхорни, а Беніто Сото вмер від сонячного удару. Попри перестороги шерифа, я дозволив-таки декотрим із наших робітників-мексиканців озброїтися. Адже лише через те, що вони працюють на «грінго», їх можуть застрелити повстанці.
Досі не вкладається в голові, що ми, незважаючи на те, що сталося, спромоглися вмити руки. Відчуваю, як на мене тисне величезна вага правди, яку, напевно, пам'ятаю лише я.
Та є й такі речі, що дарують надію: наприклад, цей рік став рекордним за кількістю опадів: двадцять один дюйм! Що швидше ми розчистимо землю — то більше трави там виросте. І тому над містечком останнім часом стелиться дим від вогнищ, де спалюють чагарники. І я радію, дивлячись на цей мирний дим: попіл піде на добрива, а бородач і трава бутелоуа краще проростають на прогрітому ґрунті.