— Лягай-но поряд — я тебе не чіпатиму. Спи собі досхочу.
Вона подумала-подумала та й лягла, а я відсунувся якомога далі, щоб підтвердити свої слова.
— Добраніч, Квітко Прерій.
— Скажи, тобі тяжко терпіти самотність?
— Усім тепер тяжко.
— Але тобі, мабуть, ще важче доводиться. Адже поїхали твої єдині друзі — Ескуте й Неекару.
— Не єдині.
— Та невже?
— Чим це ти пахнеш? — вирішив я змінити тему.
— Соком із бруньок тополі. Його збирають навесні, перш ніж розпускається листя.
— Неперевершений аромат.
Ми помовчали трохи, а потім вона знову заговорила:
— Які ж нерозумні всі навколо. У кожному-бо з нас тече кров полонених.
— Та не за всіма це видно.
— А Гладкий Вовк?
— Начебто не схожий.
— Бідолашний Тіететі.
— Ніякий я не «бідолашний».
— Ну, гаразд, пробач.
— Спімо краще.
— А все ж таки: коли ти припиниш бути таким хорошим?
— Спи…
— Ти дуже-дуже хороший, — не вгавала вона. — Не намагаєшся командувати іншими. Майже завжди сам знімаєш шкури з тварин, яких уполював. І…
— Спитай-но в оцього папі бо-а, який я «хороший», — показав я їй на скальп делавара, що висів просто над нами.
— Та я ж тебе похвалити хотіла — от і все.
Невдовзі вона поклала свою руку мені на стегно. Я лежав тихенько, бо не був упевнений, чи означає це саме те, про що я подумав. Але потім вона пересунула руку трохи вище.
— Ти ще не спиш?
— Ні.
І Квітка Прерій знову роздяглася. У мене, як завжди, усе вийшло надто швидко, і тому я, ніяковіючи, відсунувся від неї. Та вона притиснулася до мене й мовила:
— Усе гаразд. Зі мною в усіх спочатку виходить дуже швидко.
Я було розсердився через її вельми впевнений тон. Але невдовзі вирішив, що сердитися, власне, нема чого. І заснув. А коли прокинувся — Квітка Прерій уже пішла. Утім, вона таки повернулася наступної ночі.
Удень, звичайно, ми й близько не підходили одне до одного. Але щойно моє багаття догоріло, я почув слабке шарудіння і через якусь мить уже пригортав до себе м’яке тіло Квітки Прерій. Після цієї ночі я вже вивчив напам’ять кожен дюйм її шкіри, — так, мабуть, вивчає свою матір сліпе цуценя. Хоча були й такі моменти, коли я сумнівався, що це справді Квітка Прерій. Мені-бо здавалося, що вона пахне якось інакше, а ще — її волосся зачесане по-іншому. Треба сказати, що для команчів така інтрига була звичною річчю, і вигідно це було передусім жінкам — адже так вони могли вдовольняти свої потреби, не ризикуючи статусом. Чоловіки, не маючи змоги перевірити, хто саме завітав до них, нерідко спали з жінками, з якими вони не дуже-то й хотіли мати справу. Що вдієш: уночі шкіра будь-якої жінки — оксамитова на дотик, прищів — не видно (і кривих зубів — теж); коротше кажучи, темрява рівняє їх усіх, перетворюючи на красунь навіть «страшненьких». А якщо чоловік хотів наступного дня впізнати свою нічну гостю — йому доводилося цілувати її вушко, підборіддя, шию та груди, а ще — гладити плечі, животик і стегна. Так він завдяки своїм губам і рукам вивчав уночі її тіло, а вдень — пильно придивлявся до молодих жінок, щоб знайти ту, яка найбільше схожа на картину, що в цілковитій темряві вималювалася в його уяві.
Такі порядки були заведені в команчів із прадавніх часів. Я, наприклад, чув легенду про юну красуню, до якої щоночі навідувався коханець; як я вже знав, чоловікам-команчам заборонено було приходити до дівчат, — але, мабуть, за тих часів це дозволялося. І пристрасть цієї красуні поступово перетворилася на справжнє кохання, тож вона забажала дізнатися ім’я свого обранця. Її руки й губи добре запам’ятали, яке його тіло на дотик. Але їй, звісно, хотілося ще й побачити обличчя коханого. І незабаром вже не могла красуня думати ні про що інше, як про те, щоб розгадати цю загадку, — адже, дізнавшись, хто він є, вона могла б не розлучатися з ним ні вдень, ні вночі. Тож одного вечора — саме перед тим, як до неї прийшов таємничий юнак, — вона занурила свої руки в попіл із багаття. І вночі залишила відбитки долонь на його спині, щоб удень нарешті розкрити таємницю, яка не давала їй спокою. Уранці, збираючись іти по воду, вона вгледіла ці відбитки на спині… свого рідного брата, якого дуже любила. І, заридавши-застогнавши від розпачу й сорому, побігла геть із рідного селища. Брат красуні, який кохав її й тільки її, побіг за нею, та не міг наздогнати, бо вона бігла дедалі швидше. Аж раптом вони збагнули, що вже не біжать, а летять високо-високо над Землею, перетворившись на небесні світила. Ось так і з’явилися в небі Сонце й Місяць. І доля їхня — вічно тужити-побиватися, не маючи більше змоги торкатися одне одного.