Як мені добре було відомо, Квітка Прерій мала серйозні стосунки з хлопцем на ім’я Нападає Першим (він був старший за мене років на п’ять чи шість), який вирушив у той довгий похід разом із Тошавеєм, Пізоном та іншими. Дівчина саме стала на порі, тобто досягла шістнадцятирічного віку, проте небувалий шлюбний викуп за її сестру — півсотні коней! — розлякав майже всіх її прихильників. Але вона вважала таке становище вигідним для себе — це ж бо означало, що жоден чоловік із нашого племені не спроможний узяти її за дружину. Та вона також чудово знала, що триватиме це недовго: щойно в племені знову запанує добробут — за неї одразу ж заплатить викуп якийсь старий товстий вождь, і її безтурботне життя вмить закінчиться.
Майже всі наші дівчата тихенько плакали ночами від гірких думок про осоружне заміжжя, що чекало на них у недалекому майбутньому. Квітка Прерій сподівалася, що їй удасться залишатися неодруженою до двадцяти років — тобто на рік довше, ніж дівувала її сестра. А тоді вже — що вдієш! — доведеться йти заміж за якогось огидного старигана-багатія. Адже її коханий, Нападає Першим, навіть разом з усіма своїми родичами не зібрав би стільки коней, ба навіть половину, щоб заплатити за дівчину викуп. І тому її батько ніколи не погодився б на їхній шлюб — як, власне, і на шлюб із будь-яким іншим хлопцем. Вони теж були нездатні заплатити такий викуп (Тошавеєва щедрість була небаченим винятком із правил). Тож Квітка Прерій була приречена на жалюгідне існування разом із чоловіком, якого ніколи не зможе покохати, і його старшими дружинами, які тільки те й робитимуть, що знущатимуться з неї. І вона решту свого життя відшкрябуватиме шкури, як звичайнісінька на-раїбо.
Що ж до мене — я нарешті «потоваришував» із луком і стрілами. Наші запаси м’яса бізонів були мізерними, тож я щодня полював на оленів, лосів і антилоп. І, як усі наші мисливці, мусив що день від’їжджати все далі й далі від табору, аби надибати бодай якусь із цих тварин. Тож якось у серпні, уже п’ятий день полюючи далеко від селища, я раптом збагнув: мені ж анічогісінько не заважає кинути все та й гайнути до найближчого поселення білих! Але за цією думкою одразу прийшла інша: а до кого мені, власне, їхати? Хіба що до батька, який і пальцем не поворухнув, щоб знайти мене, якщо, звичайно ж, він узагалі ще живий. Тож я помилувався ще деякий час неозорою прерією, а потім розвернув свого коня до селища — м’ясо, добуте на полюванні, я нав’ючив на мула, якого вів за собою, — і далі думаючи про полонених та їхніх родичів. Я багато разів чув про білих, які з ніг збилися, щоб відшукати своїх дітей-полонених і викупити їх у команчів; звістки про нагороду за викуплених рабів, дуже швидко розносилися по всіх племенах. Та що там білі — нещодавно, десь місяць тому, до нашого селища прискакав негр! Так-так, справжнісінький вільний негр із Канзаса, який розшукував свою дружину, також негритянку, та дітей, щоб викупити їх у команчів. Угледівши цього відчайдуха, наші воїни спочатку отетеріло витріщилися на нього, а тоді порадилися між собою й вирішили, що не вбиватимуть його.
Ми не брали його родичів у полон, але чули, що їх начебто захопило інше плем’я команчів — нойеканее. Тож чоловікові треба було просуватися далі на захід, і ми докладно пояснили йому, куди саме їхати. А ще добре нагодували та дозволили відпочити в нашому селищі після довгої подорожі. Тож він пробув у нас два дні та й поїхав собі далі. Дивного тут, власне, нічого й немає: з усіх людей, які не належали до раси червоношкірих, команчі безжально винищували тільки техано, тобто техасців. А з іншими білими — або ж із неграми, як у тому випадку, — ми й обходилися інакше. І якщо людина чинила дуже хоробро — подібно до того негра, якому вдалося неабияк здивувати всіх нас, — то ми не тільки дарували їй життя, а й запрошували до себе як шанованого гостя, який може залишатися в селищі скільки завгодно. Тошавеїв батько розповідав мені, що команчі, власне, нічого й не мали проти білих (наприклад, століттями торгували з французами та іспанцями), доки не з’явилися жадібні й жорстокі техано. Білі чудово знали про це, і якщо техасець потрапляв у полон до команчів, він намагався переконати їх у тому, що виріс у Нью-Мексико чи Канзасі. Якщо «блідолицьому» це вдавалося, то його вбивали швидко — ножем у серце абощо. А для техасців команчі готували значно страшнішу смерть — підсмажування на повільному вогні.
Власне, уже кілька місяців навіть думки про повернення до білих у моїй голові не крутилися. Та й що тут дивного? Ну, втечу я до них, а вони — або до сиротинця мене запроторять, або ж примусять заробляти собі на шматок хліба, прислуговуючи комусь із них. А от команчі мене вже за дорослого вважають! І я чудово знав, що в білих — зовсім інші правила, і для них я буду не ким іншим, як шмаркачем. То хіба міг я добровільно відмовитися від життя, у якому робив, що хотів, і навіть дівчину мав, хоч вона й торочила мені щоночі в моєму тіпі, що між нами не може бути нічого серйозного. Звісно ж, ні. Зосередивши всю свою увагу на Квітці Прерій, я допомагав їй носити воду й збирати дрова, а якщо приносив до її тіпі оленя — обов’язково сам і знімав із нього шкуру. Та батько дівчини, звичайно ж, не вважав мене за гідного претендента на її руку, хоч я й був прибраним сином Тошавея. От за кого він радо віддав би доньку — то це за Ескуте, який був чистокровним команчем, а ще на кілька років старшим за мене.