Багато хто з моїх приятелів-хлопчаків непокоївся через мене. А як же інакше? Вони-бо добре знали: якщо Нападає Першим повернеться з походу живим, то, може, і не вб’є мене, але віддухопелить так, що я ой як не радий буду; крім того, Квітка Прерій після повернення коханого начисто забуде про моє існування. Тож хлопці дедалі частіше торочили мені, щоб я припинив свої залицяння до неї. А я — дедалі більше захоплювався красою своєї Квітки, дивуючись, як це раніше вважав її менш вродливою, ніж Самотня Пташка. Безперечно, Квітка була зовсім не схожа на старшу сестру, бо її очі та груди не такі великі. Зате вона була струнка й легенька, немов те оленятко, — неначе Творець постарався, щоб вона не мала нічого зайвого, лише витончену красу та легкість. Тож я не переймався через те, що там торочать мені хлопці.
Урешті-решт, мені й так було за що хвилюватися. Їжі, наприклад, нам наразі вистачало, та вона була аж надто одноманітною. І все через те, що ми не мали зайвих коней і шкур, щоб обмінювати їх на цукор, кукурудзу та гарбузи. А нам потрібні були не тільки харчі — свинцю, пороху й гвинтиків, щоб лагодити старі рушниці, теж бракувало. І ще ми змушені були животіти в холодному й сухому — і до того ж геть чужому для нас — краї. Тому наш звичний лад поступово, але невпинно замінювався на інший: малі хлопчаки, які зазвичай гралися у війну, повинні були забезпечувати свої родини їжею; старі діди, яким уже тільки в затінку відпочивати, мусили виконувати повсякденну жіночу роботу. Можливо, Квітка Прерій і прийшла до мого тіпі, бо все навколо перевернулося догори дриґом. А може, тому що в червні, коли той довгий похід ще тільки планувався, вона кілька разів бачила вві сні мертвого Нападає Першим, із якого зняли скальп. Нікому, крім мене, Квітка не наважувалася цього розповісти, адже її одразу ж обвинуватили б у лихому чародійстві, та якщо б не вбили, то вже точно витурили б геть із табору. Але навіщо їй насилати на коханого злі чари? Якщо це комусь і було вигідно — то тільки мені, але я теж не зробив би цього (я, загалом, і не вірю в магію), бо Нападає Першим добре ставився до мене — наприклад, брав кілька разів із собою на полювання. Тож я аж ніяк не хотів, щоб його вбили та зняли скальп, — ну, хіба що на все життя посадили до якоїсь мексиканської в’язниці.
Хай би там як, а такого щасливого літа я ще ніколи не мав. Тож навіть попри невеселий настрій решти, я був надзвичайно задоволений життям. Так, мене могли будь-якого дня вбити індіанці з якогось племені, що вважало нас ворогами, і ще я мав дуже великі шанси потрапити до лап грізлі чи наштовхнутися на зграю голодних вовків. Але я дуже рідко робив щось таке, чого мені робити не хотілося, і це була справжня свобода. Власне, у чому полягає основна відмінність між «блідолицими» й команчами? Саме в тому, що перші охоче змінювали свободу на довше й спокійніше життя, а другі — ніколи й ні на що б її не проміняли. Коли було холодно, я спав у тіпі, а в теплу погоду — просто неба. Вирушав на полювання чи просто в подорож тоді, коли хотів, і ще — зустрічався з дівчиною, хоч вона й вважала себе подругою іншого хлопця. За чим я по-справжньому сумував — то це за риболовлею: команчі їли рибу тільки за найскрутніших часів. Однак не рибалив навіть під час довгих поїздок на полювання, де був сам-самісінький.
У жовтні наші старійшини вирішили, що нам уже час рушати на південь, тобто повертатися до знайомої території. Адже зима тут, найпевніше, буде значно суворішою, ніж там, і ми можемо просто загинути від голоду й холоду, якщо залишимося. Усі дуже занепокоїлися — наші-бо воїни ще не повернулися. Але — що вдієш! — ми знялися з місця, перед тим нашкрябавши на старому товстому дереві послання для наших родичів і друзів із детальними роз’ясненнями про те, куди саме вирушили.