Вікна в потязі були відчинені, і дівчина підставила обличчя прохолодному вітерцю, щоб стало хоч трошечки легше. Її тіло під сукнею геть усе вкрилося потом: настала-бо вже найспекотніша — нещадно спекотна! — пора року. Спека була схожа на потворну живу істоту, яку можна відчути на дотик. Або ні: вона нагадувала удар кувалдою по голові молодого бичка; і до самого вересня краще не стане — тільки гірше. Троє солдатів, які сиділи дещо віддалік, витріщалися на Джинні. Точніше, витріщався один із них — значно старший за неї. Двоє інших — мексиканці приблизно її віку, а може, і молодші — не наважувалися так нахабно роздивлятися дівчину. Власне, білих іще не мобілізували масово, та деякі — як-от її брати — пішли воювати добровольцями.
У віконному склі досить добре було видно відображення Джинні (хоча воно наче накладалося на картини, що миготіли за вікном), і вона за звичкою уважно роздивлялася його.
«А все-таки я гарненька, — подумала вона. — Бувають, звісно ж, і вродливіші дівчата, але я все-таки гарніша за багатьох. Може, Фінеас мене запросив, щоб роботу запропонувати? Було б чудово стати його довіреною особою!»
Утім, якщо добре подумати, це було неможливо. Джинні навіть секретаркою працювати не могла б, бо для цього потрібно вміти стенографувати. А що вона взагалі вміє робити? Та нічогісінько! І якщо вона зараз візьме та й зникне з лиця землі — усім-усім буде на це на-чха-ти.
«Плакса-вакса!» — згадалася їй Джонасова дражнилка. Вона притулилася головою до скла й відчула, як похитується потяг. За вікном показалися пагорби — передгір’я Ллано. І їй згадався полковник, який умів, лишень поглянувши на ту чи іншу скелю, визначити її вік (наприклад, десять мільйонів років). І завжди помічав незвичні речі, такі як відбиток доісторичної папоротеподібної рослини, що навіки лишився на камені. Солдати вже відверто розглядали її. Рік чи два тому вона люто зиркнула б на них, щоб вони припинили це неподобство. Та зараз дозволила їм витріщатися та упиватися своїми безсоромними фантазіями, принаймні, так їй це уявлялося. Мине кілька місяців — і вони підуть на війну й не повернуться ніколи, бо загинуть на чужині. Можливо, саме така доля чекає на кожного із цих трьох. А може, хтось і виживе, наприклад отой найстарший, хоча важко сказати напевне. Такі вже настали часи: падає бомба — і вмить гине ціла сотня солдатів, кожного з яких удома чекає мати. Подумавши про це, Джинні відчула, як її переповнюють емоції, і дуже захотіла щось подарувати цим солдатам — ну, може, цигарок чи шипучки їм купити. Та ні, не те. Що було б справжнім подарунком для них — то це… Вона дозволила собі навіть подумати якусь хвильку про такий подарунок, але потім переступила з ноги на ногу й поправила сукню. Думати — одне діло, а насправді… насправді вона ніколи так не вчинить. Хоча… чи було це для неї таким уже цінним? Вона останнім часом дуже багато думала про те, що треба якомога швидше позбутися цієї ідіотської цноти. Але ж не з отим прищавим солдатиком! І не з тим старим страшидлом, у якого на шиї — рана від бритви, схожа на слід від зашморгу. Так от хто загине на війні! Саме він — це ж ясно як день! Вона розхвилювалася ще більше. Це все було дуже, дуже драматично.
Потім їй стало соромно. Вона подумала про братів, які нині проходять військовий вишкіл у Джорджії. Що чекає на них? Клінт, мабуть, захоче похизуватися своєю хоробрістю й швидко загине. Пол — той буде обережнішим, але обов’язково піде на ризик, якщо небезпека загрожуватиме комусь із його друзів. Тож краще, щоб він узагалі не мав друзів. Бо інакше — його точно вб’ють. Джонас — єдиний із її братів, хто схожий на типового «синка багатенького тата». Він точно не ризикуватиме життям, якщо за нього це зможе зробити хтось інший. До того ж Джонас — офіцер.
Вона подивилася у вікно — на траву, що вже стала брунатною від спеки. Техаську рівнину, що простягалася далеко на південь — аж до Мексики, — було видно як на долоні (на півночі ж починався ескарп). Жовтувата літня імла. Мул, який тягне плуга. Вона й сама не знала, чому так упевнена в тому, що дощів не буде ще кілька тижнів. І всі думатимуть тільки про одне: чи взагалі впаде колись той дощ, чи ні?