Микола Руденко
Син Сонця — Фаетон
Від автора
Це було наприкінці п'ятдесятих років минулого століття, коли на земній кулі почали з 'являтися перші атомні електростанції. В мою душу закралась тривога: земляни отримали в своє розпорядження таку силу, яка здатна знищити й саму нашу планету. А невдовзі до моїх рук потрапив науковий матеріал, який свідчив: у Сонячній системі колись було не дев'ять планет, а десять — десята планета чомусь «розірвалася, неначе бомба». Так писав академік В. Г. Фесенков. Уламки саме цієї планети падають на Землю у вигляді метеоритів.
На рубежі 50-х і 60-х років з цих моїх тривог народилася стаття «Слідами космічної катастрофи», що здобула широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Її визнали навіть поважні вчені — скажімо, всесвітньо відомий академік В. А. Амбарцумян. Щоправда, він не погодився з прикінцевим розділом статті, в якому я висловлюю гіпотезу щодо того, куди і яким шляхом полетіла найбільша маса загиблої планети. Статтю додано до роману, читач знайде там цю гіпотезу — я його застерігаю, що ставлюся до неї критично. Не знімаю гіпотезу лише з літературних міркувань: адже ж я додаю статтю до науково-фантастичного роману, тож елемент фантастики в ній не буде на вигляд зайвим.
А проте йдеться не лише про елемент фантастики. Відомо, наприклад, що у Всесвіті чомусь вибухають цілі галактики, котрі складаються з мільярдів зірок. Отже, ланцюгові реакції існують не лише на атомному, а й на космологічному рівні. Коли так поглянути на мою гіпотезу, то вона вже не матиме надто фантастичний вигляд.
Через кілька років після статті я написав на цю тему науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг». В основу сюжету було покладено відверто умовний прийом: герой роману кидає бумеранг — і доки останній летить туди й назад, сам герой подумки долає тисячоліття й переживає атомну катастрофу на десятій планеті. В цей спосіб я намагався застерегти земне людство, що на Землі можлива така ж сама катастрофа, як на Фаетоні. Та ось катастрофа сталася, хоч і менших розмірів — вибухнув Чорнобиль. Після цієї катастрофи умовна гра з бумерангом видається наївною — потрібно було знайти щось поважніше й ближче до грізної реальності. Я знову взявся за роботу над романом «Чарівний бумеранг», піддавши його докорінній переробці. Так 12 років тому (в американській еміграції) з'явився «Син Сонця — Фаетон», який я сьогодні пропоную українському читачеві.
Микола Руденко.
15 лютого 2002 року
Пролог
Скриплять лозяні мажари серед таврійських степів. Дибають розбитими ратицями натомлені воли. На купах солі, прикиданих сіном, лежать чумаки. Дорога в'юниться серед степового безлюддя. Світ ніби вимер: на десятки верст довкола — жодної хати. Цвіркотять коники. Біжать кудись обабіч дороги хвильки білогривої ковили. Гіркуватий вітрець, прогрітий сонцем у полинових кущах, то кволо війне над мажарами, то знов припаде до землі, ніби обважніла дрохва, що висиджує своїх пташенят.
А десь попід хмарами стереже степ самотній жайворон. Він мовби окреслив коло на землі і тепер оголошує птахам і людям: це моє! моє!..
На волів не треба погейкувати: вони добре знають дорогу, бо не вперше їм ходити на сиваські береги, де крига не тане навіть серед літа. То сіль біліє на озерах — гіркий чумацький скарб…
На задній мажарі поруч вусатого чумака лежить хлопчик. Полотняна сорочка розстебнута, волосся, мов клоччя, щоки замурзані. І весь він наче виліплений із розтертої колесами глини, з отієї пилюки, в якій потопають роздвоєні ратиці волів. Тільки очі його належать не землі, а небу. І дивляться вони не на землю. Дивляться в небо.
Сутеніє. Плачуть немазані колеса. Погойдуються в темряві рогаті голови волів. І коли задивишся на їхні роги, здається — ось-ось черкнуть вони гострими кінчиками зоряну баню, що нависає над степом. І посипляться звідти зорі…
А зорі й справді сипляться. Чому вони падають на землю? Хлопчик цього не знає.
— Хтось помер, — неохоче відповідає батько. — Спи вже, спи…
Та Максимко не спить. Де вже йому спати, коли одразу ж, як вони повернуться додому, Федір Іванович забере його до себе?..
То були кріпаки пана Миронова. Саме пан посилав їх по сіль. У Миронова є син, Федір Іванович. Служить на флоті. Якось він написав батькові, що йому конче потрібен кмітливий хлопчик. Старий Миронов обрав Максимка. Мама чомусь дуже плакали. А тато взяли його з собою в дорогу. Може, Бог дасть, забаряться чумаки. Може, молодший Миронов приїде раніше, ніж повернеться валка з сіллю. Може, якось воно перемелеться…