Запала глибока тиша. Вони стояли на круглому, широкому майданчику, спорудженому з прозорої пластмаси, як і величезний купол Пантеону Розуму. Світло линуло звідусюди, огортаючи їхні постаті серпанком. Внизу, у величезному світловому колі, як і раніше, — зали, кімнати, клітинки, заповнені загадковою апаратурою, але біля апаратів немає жодної людини. За межами стін Пантеону, скільки сягало око, світяться пластмасові сфери. Трохи ближче, на площі, названій площею Пантеону Розуму, височать фіолетові дерева, такі ж самі, як у саду Лочі, але тут, на волі, вони ростуть могутні й розкішні, мов у колишніх фаетонських лісах. Поміж дерев у газонах барвистими краплинами жевріють квіти.
Микола глянув на Лочу. Вона скинула плащ і стояла в білій сукні, струнка й трепетна, ніби викохане нею деревце. Лоча відповіла йому задумливим поглядом, і вони одразу ж зрозуміли одне одного.
Кожен із тих, хто прогулювався на площі Пантеону Розуму, мав на своїх грудях такий самий амулет, який висів під сірою курткою Ело-першого. Той амулет захищав людину від жорстокостей і свавілля, які чиняться в державі Безсмертного, гарантував цілковиту волю, бо вона охоронялась акумульованим розумом народу.
— Скажи, Ело, — запитав Микола, — як потрапляє розум живих до розумотеки Пантеону? І навіщо живій людині потрібен електронний двійник її мозку?..
— Дуже потрібен, — відповів Ело-перший.
Він пояснив, що розумотека Пантеону приймає у свої електронні сховища лише той людський розум, який уже цілком визрів, — в час його найвищого розквіту. Пантеон сам визначає цей час для кожної окремої людини. Так, скажімо, як товариство вчених вирішує, приймати до свого середовища нового колегу чи, може, йому потрібен деякий час для цілковитого вияву своїх здібностей. Але мільярди розумових одиниць Пантеону радяться між собою блискавично, протягом хвилини, і одразу ж ставлять діагноз. Для кожного громадянина Материка Свободи той день, коли Пантеон приймає його розум у своє середовище, — найбільше свято в житті, Свято Зрілості. Для однієї людини це свято настає раніше, для іншої пізніше, але воно обов'язково приходить до кожного, бо в кожної людини є та найвища точка в її духовному розвитку, після якої починається повільний спад, що колись закінчується фізичною смертю…
Невідомо, скільки б тривала ця розмова, якби на площі не з'явилась приземкувата, огрядна людина в сірому плащі. Це був член Ради Сивоголових. Привітавшись із гостями, він запросив їх до парку. Там зараз велике свято — свято приєднання Фаетона до Всесвітнього Розуму…
Парк був заповнений святково вбраними людьми. В одязі панували всі барви, окрім рожевого, бо й тут рожевий колір був традиційним для космічних зустрічей і розлук.
Раптом над головами залопотіли тисячі рожевих плащів. Почулися привітальні вигуки. Це космічні фаетонці, що жили в космічних містах, прибули на велике свято, яке їм хотілося зустріти разом з родичами та друзями. Підвівши голови, гості помітили високо в небі яскраво освітлені будинки-кораблі. Вони спокійно висіли під сніговими хмарами, затуляючи собою майже все небо. Це був другий космічний материк, який прибув до материка «низового» — первинного, рідного.