Авто хурчало, заздалегідь обходячи зупинки, темні місця, де могла бути засідка. Лізка важко дихала на задньому сидінні, то впадала у глибокий сон, то піднімала голову, жмурячи очі від волохатих ліхтарів, білого снігу. Вона трималася міцно за кисть Блоха обома руками, щось шепотіла, впадаючи у сон, вона кликала незрозумілих людей, давно забуті на Чоколовці імена авторитетів, а сніг валив, а Блох пестив її руки, наче тільки вчора взяв її дівочість, полишивши десятий клас, батьків, вони кинулися у небезпечні мандри життя. Але таке ото життя. Ілюзії не мають запахів. Білий пес, розгрібаючи сніг, біг за нами від зупинки до зупинки: дурнуватий Бокін підгодовував його гнилою ковбасою, іноді сервелатом, і він біг за нами, бо в хурделиці ніяк не міг розшукати Бокіна. Ми їхали від зупинки до зупинки, авто прошивало чорною сигарою білу пустинь. На Караваєвих дачах я трохи припинив авто, спостерігаючи крізь затемнене скло, як набігають електрички, а квадрати будинків підвисають у фіолетовому мороці. Лізка подалася вся, прокинулася зовсім, вигнулася спиною, наче готова когось покликати, а потім відкинулася на плече Блоха зовсім і закусила передніми білими різцями край його коверкотового мишастого кольору пальта. Два велетенських ока світили на мене розуміюче і поштиво. Очі говорили одне: треба мовчати, бо нічого не отримаєш. Але я знав, що й так візьму. Я її возив до нашого радника. її довге, незважаючи на невисокий зріст, тіло, тіло гончої, витренуване голодом, розпустою: от сучка, я таки б їй вгородив…
Радник уподобав Лізку. Вона несподівано з'явилася в його офісі, пройшлася, зупинилася і зникла. Я сидів у авто напроти будинку і погладжував ізраїльську гвинтівку. Але радник вибіг сам. Це була жінка його мрії. Він розпустив нюні. З того і почалося. Вона приїздила у вільний час до радника. Я, за наказом Блоха, вдавав, що шпигую. Але не думаю, що це щось змінило б, Лізка тут мала більше повноважень, ніж я. Вона володіла тілом Блоха. У радника висів на стіні портрет аятоли Хомейні. Лізка скинула на нього лукаво оком, затим почала повільно, облизуючи свої соковиті губи, стягувати чоботи з точених ніг. Радник збудився і почав молоти всяку нісенітницю, Лізка у відповідь — свою. Вони говорили однією мовою, якоюсь незрозумілою мовою радника, що з дитинства кохався у чорно-білих порнографічних малюнках, онанізмові, яблуневому вині. Щелепа радника теліпалася, як підвішена, а тоненька павутинка слюнів зателіпалась у повітрі. Гуділо дротами бабине літо. У мене щось упало всередину, і я зрозумів, що це кінець, до мене дійшло, що це таке страшне слово, яке обпікає і нищить, котре примушує нищити: кохання. Кохання — штовхання. Я міг здогадуватися, що там буде, що там проходить, там… А зараз білий пес навіжено розгрібав лапами сніг, шукаючи шматка ковбаси. Я колись приб'ю Бокіна. А Лізка зовсім інша зараз. Вона тиха і домашня, вона думає про Блоха і ні про кого не хоче зараз думати; завтра буде щось інше, але вона лишить у собі ту кількість, немислиму кількість вимученого, що привело її до чогось більшого, ніж панель і сопливі обіцянки Димика. Тільки от радник… Він коштував нам життя. Інакше не могло бути. Але я не перестаю про нього думати, я не перестаю думати, як він спробував поділитися Лізкою зі своїм товаришем. Коли цей товариш, якась у минулому есбеушна підстилка, заходив до кімнати, то у ніс шугало спермою, жіночими парфумами і тхорами. Тхорів більшість мешканців цього грандіозного вулика нікчемностей не бачили, але я поручуся — запах, нещодавно відпущені вуса, одутлуватість — усе засвідчувало і підводило до того різновиду. Лізка — захололі озера. Блох не хоче її гріти. Мені іноді страшно, а ночами мені сниться, що я її колись уб'ю. Лізка набила морду раднику. Зняла черевичок і набила мордяку раднику. Подрала шалика, що він стибрив у якогось арабського каліфа. Але це тільки зміцнило їхню дружбу. Радник стояв на колінах і плакав.
Ми їхали на мисливські угіддя. Там відбудеться знайомство, перед цим ми завітаємо просто на дачу пана радника, вип'ємо і поїдемо полювати. Блох з дитинства не терпів крові. А тут ще білий пес біжить назирці, клаксонять авто, будинок вигнутий, як пожолоблений сонцем шматок картону. Блох не відриває погляду від вікон. Але він зараз думає про Лізку, про пса і радника. Більше про радника. Я намагаюся вгадати хід його думок, але, напевне, від того краще нікому не стане. Він думає про війни. Про порнобізнес. Про фальшиві паспорти. Зараз виходили на сцену, досить серйозно, ринки. Він не мав на них ніяких впливів. У нього не було «криші». Радник коштував йому дорого. Він розумів Лізку. Він знав людей, але Блох умів бути поблажливим, доки гроші не зробили свою справу. А я думаю, як та скотина верещала на Лізці. Я навіть бачу, як западає в його горлянку язик. Гнида. Слизька гнида. Я нарахував десятки радників, їх вже не долічишся поштучно.