Блох не здивувався, коли побачив радника — отакий собі ідіот у чоботях. Нічого більше. Радник одягнув зелений костюм, віддаляючи себе в епоху романтизму. Нічого більше не скажеш. Найостанніший романтик після відомого поета-символіста. Радник у високих чоботях, наче облізлий кіт. Педріла. Вчителішка з кислим перегаром з рота. Він одягнений у високі ботфорти. На плече поклав рушницю. Падає сніг. Ці нікчеми уміють приносити затишок. Дім під червоною черепицею. Іній. Тільки чути, як ледве-ледве шурхотять сніжинки, притрушуючи голови. Голови дихають парою і ворушаться. Блох, метляючи полами коверкотового пальта, пройшов певну відстань: м'яз на шиї, жовна, сухожилля на руках — все напиналося, як простирадло на вітрові. Він ішов, стріляючи очима у радника, а радник нітився і навіть гадки не мав, навіть забув, що прителіпався на зустріч. Радникові вологі очі, як два велетенських слимаки, що поволі лізли назустріч Блохові, а той ішов на нього, готовий у будь-яку хвилину перегризти горлянку. Блох набував таких рис, що мені робилося лячно. Охорона відразу потяглася до зброї. На дачі заверещали дівчата, і тут вибіг білий кудлатий пес. Він перерізав у кілька стрибків просіку, вишкірив ікла і кинувся на радника. Я встигнув підстрелити його, перш ніж він вгородив у радника свої ікла. Червоний клубок з виском забився на снігу, але я вже знав, що треба робити, і загородив тілом Блоха. Більше того дня я не пам'ятаю.
Я опритомнів від тихого вуркотіння; за квадратним вікном чорна ніч, і — нічого. Мені хотілося, щоб там знаходилося інше, про яке десь жевріло у моїй голові, але я повертався на свій шлях, у цю темну ніч, без запахів, без звуків, без тіней. Я бачив тільки ніч, але вона радше була в моїй голові, в моїй уяві голубина ніч: тоді до пам'яті приходили тихі недільні дзвони нашої церковки, червнева злива, легке дихання, від якого спирало горлянку, тихе тріщання свічки. Але я бачив ніч, без тіней, без людей; все починалося нею, наче в тебе входили дивні звуки, котрим ти чинив упродовж життя дикий спротив, а зараз втомився, лишив це на відкуп, на боротьбу пам'яті — отаке маленьке шахрайство над власною свідомістю: невідомий світ стояв біля твоїх ніг. Я відчув ніжність, як ото серед ночі в глибокому дитинстві ви прокидаєтеся, кличете когось, щось близьке, а воно не приходить; так приходить дорослішання, але ніжність входила в мене, лягала на ноги. Вона потім відходила все далі, як давня музика, як стара добра музика, з велетенськими птахами, з велетенськими рибинами, що бачив Блох, з велетенськими потопами. І серед цього лагідного пекла я починав розуміти зміст мого власного життя, мого прожитого життя, а не того, що я повинен прожити. Все це через одну манірну жіночку, з ніжною шиєю, тонкими рисами обличчя, велетенськими очиськами. І я щосили закричав на всю горлянку: «Лізка?! Лізка! Сука Лізка! Ти мене підставила…»
Лізка стояла на колінах. Вона стояла в якійсь немислимій позі, яку тільки можна побачити в театрі, а не серед цього наброду — так я думаю крізь туман, крізь сон, крізь напливаючий з червоного туману страх; нічого особливого, аби тільки вона не стояла в такій позі голою. Червоне світло перестало мерехтіти; воно запульсувало і пощезло назавжди. І зараз переді мною виник жовтий квадрат дверей, а проти квадрата мої ноги, — я відчув власну шкіру на м'ясі, порепану, стару і зношену. Як світ. Мені вже не було приємно. Я з роздратуванням слухав, як з шурхотом птахи пролітають над синіми лапами сосон, обсипаючи іній. Сюди не доносилося ані крику, ані голосу. Я жив ці години у примарному світі, одірваному від усього живого, відчуваючи, як піт кропить мені спину, мошонку, між булками сідниць. Я відчував, а за миттєвість я знав, як воно ламає в мені страшну перегородку, б'ється конвульсіями. Погляд зривався на дверний квадрат, де охорона, перекидаючи тупі погляди через хату, намагалася грати в «двадцять одно». І мені необхідно, як в тій божевільні, зачепитися за якийсь світ, протилежний цьому, але через хвилину все виявилося марним, дурним і непотрібним.