Радник роздивлявся Лізку. Він стояв в одному піджаці, з келихом шампанського і кричав щось голосно. Крик у нього напрочуд ритмічний. Він читав вірші. Я спробував відгадати по губах, великих і товстих, вони, наче два велетенських равлики, ворушилися на його вижовклому від алкоголю обличчі. Я намагався щось пригадати з його біографії, але це нічого не дало. Тільки зараз зрозумів, що мене поранено, але не настільки, щоб померти. І тут я пожалкував! Напевне, так виють собаки над трупом свого господаря.
Це була безвихідь, у яку я сам себе загнав; я спостерігав, ковтаючи слину, як радник виливає на її плечі шампанське, і воно біжить плечами, затікає під пахвину, а вона ловить струмені тонкими пальцями, облизує тонким язиком, викочуючи на світ ясний очі так, що зводить серце; а шампанське біжить, обтікає невеликі округлі груди, і тупий біль від серця, брат того затишку, відлуння незловленого щастя, б'є нестримно, шалено, скажено в чашечки, в кістки; це була тупа безвихідь, з довгою смолянистою поніччю, але ніч повністю належала їм, а не мені, а я лежав пластом у їхній тіні, і мене тільки зріднювала тінь Блоха, що десь далеко за вікном галасував, по-дитячому провалюючись у рафінадних кучугурах снігу, дрібочучи своїми дужими селянськими ногами: кидало у повітрі білими собаками, чулися хлопачки пострілів, а тріск гілок, розпачливе сичання нагадувало, що хтось зараз у смерті летить, розкидаючи розложисті роги, але це відходило далі, підкуплене золотавим затишком за вікнами, в неіснуючість мого світу; я ж заганяв себе в чорні лабети, я бачив, як вона лягає на пуховиках, і усмішка грає, щиро повзає вибіленим і вродливим до пекельного обличчям: мені жодного разу не доводилося бачити її таку, ось таку, хоча я проламав кулями не один череп у цьому світі. І, напевне, маю надію, що обійдеться тільки цим. І тоді мені засвітило у голові, що я дійсно таки приб'ю Лізку, нехай хоч тисяча янголів сяде їй на плече. І тоді мені кортить звестися. Але світ вже між нами поділений, все влагоджено; нічого не трапиться цієї ночі, окрім тихої маленької зради. І звідки взятися сентиментальності любові у професійного вбивці.
А радник читав вірші. Слух у мене поліпшився. І я вловлював окремі фрази, напрочуд витончені, гарні строфи віршів. Я знав у них толк. Але зараз я відверто відчував себе скотиною, а радник лив шампанське на живіт Лізці, читав поезії, а я скрипів зубами, і сльози текли по щоках. Ідіотський сентиментальний дует для мазохістів.
Несподівано потемніло. Лізка зігнула ноги в колінах, трохи підняла, стало видно ямочки сідничок. І я закричав. Радник щось пробелькотів, витягнув руку цицеронівським жестом, виголосив прокуреній порожній кімнаті якесь важливе державницьке гасло на жахливому суржику. Лізка засміялася і простягнула руки. Радник заверещав, це могло засвідчити що завгодно, скинув розмашистим порухом кітель з погонами, труснув білим черевцем з чорною цяткою пупа і звалився на Лізку; мене обдало, ударило холодним потом, засмерділо повсюди іхтіолкою, свіжим, придавленим чоботом снігом. Хтось з охорони надто голосно крикнув, а потім похопився, молотячи ще більші дурниці: «Тьху, а я думав, що він підар…» — «Тихо, і таке буває… Не бачиш, яка кобила…»
Когось цікавить, як я став кілером. Одного сонячного дня вам обридає слухати напучання якоїсь нікчеми, ви багато читаєте, але ви мало знаєте, а якась свинюка хоче вас навчити так, як колись сам вляпався у смердючу історію. Ось так. Але це лишень приказка.
І я знову відходжу у фіолетову темряву першопочатку, віддаючись мерехтливому світлу, тихому, золотому і лагідному: ще більше смердить іхтіолкою. Зараз майже з дитячою ніжністю, умліваючи, під сопіння радника і крики Лізки, — він вимагав злим шепоточком, щоб вона кричала, — що моє життя роз'їла пам'ять, гнила пам'ять, як люес, як трипер, як короста. Але на ранок, якщо ми доживемо, то все вчасно пощезне, але нам викроєна попереду ніч, в якій кожному невидимими жестами, порухами виділена своя участь. Треба відпрацювати. Кожному відрубає своє.
Потім прийшов ще один радник. Лізка вже легко сміялася, так буває, коли дівчина, студентка першого курсу державного педінституту, потрапляє під літню зливу. Так вона сміялася. Ухопила шахівський крадений шалик, підтерла собі між ногами і за кілька кроків, бігом опинилася біля столу з наїдками і питвом. Другий радник гикнув, видихнув морозне повітря, що приніс знадвору; другий радник мав трохи інший вигляд, той, що нагадує тхора, а його верхню, підвернуту олігофренічну губу прикрашали руді вуса, якими він дуже пишався, які йому ніколи не пасували, але вірнопіддані разом з коханцями заливали на всі три вуха, що він красень хоч куди; щодо олігофренії, то мій медичний термін, напевне, перебільшений, бо самі розумієте, — зовнішність людини дуже оманлива. Другий радник причалапав п'яний вдризк. Він намагався видати щось доречне, але виходило надто поважно, як для сільського хлопця, сина комбайнера, що пройшов шлях від рядового стукача до спецрозвідки. Проте він не головний радник. Принаймні на дачі основного радника. Тому вони, не сперечаючись, дотримуючись неписаної субординації, стали розсідатися за столи, сопучи носами і не чекаючи на Блоха, який прогулювався соснами з радником міністра фінансів.