Потім я почув, як настирливо, одноманітно, розбуджуючи тишу, гудуть мухи. Велетенські жирні чорні мухи на нашому приміському скотомогильнику. Я побачив купи кісток, шматки чорного м'яса, а мій тонкий нюх вловив кислий сморід трупа. Купи нагромаджених кісток ламають простір, чистий порцеляновий простір у невидимій проекції, фантастично відтінюючи небо, улоговину яру, прикидану снігом, велику водозбірню, сковану льодами, з рівним димом і чорним гайворонням над вивернутими пластами землі. І я слухав, зачудований лущанням крилець, дзенькотом згасаючого життя, що ворушилося на дні, під похованими купами кісток, гною, лахміття. Я втягував запахи, як віддалений крик минулого, де розлука тільки-но народжувалась, а людина існувала чиста, як вода. І запахи пробивалися крізь всі мої пори, претендуючи і завойовуючи світ. Тоді я відкрив очі… мені не хотілося їх відкривати, як у далекому дитинстві, як у далекому житті, з народженням муки. Я слухав, як в далекій пам'яті ще летять над водозбірнями птахи, змиваючи крилом білу хвилю. Я відкрив очі й побачив перед собою витончене обличчя Лізки.
Це продовжувалося миттєвість, коротку і сліпучу, наче б за дахами тобі зненацька відкрилася ціла прірва синіх квітів, велетенське море квітів, — і десь давно, колись давно я наїздив потроху додому, і цілі поля виникали раптово з-за чорного киплячого гудрону автостради неподалік Пирятина або перед самими Лубнами; тоді приходило відчуття, що звичні предмети повернулися на своє місце, не втратили свого першочергового значення, набуваючи якоїсь округлої чарівності повсякдення. За вікнами лежав білим вогнем сніг. Фіолетово рихтіло за склом. Подих Лізчиного перегару тверезив, але водночас наповнював ще більшою чарівністю тління і розпусти, від якого забивало подих, викручувало мошонку: я ненавидів людське почуття, бо воно робило мене вразливим і безпорадним, і я міг дякувати йому, бо мені відкривалося таке, чого не вдавалося прочути нормальній людині. Я зовсім по-іншому заглянув у її очі, повні лихоманки, п'яного обману. Вона провела мені рукою по грудях, легкою вологою долонею, вся усміхнена в себе; сказала: «Все добре… Тобі тільки ребра поламало… Ти врятував Блоху життя…» — І знову її погляд при прізвищі Блоха розчинився у світі, наче не існував, наче мене не було, наче його ім'я разом з моїм знесло вітром з лиця землі. І вона похопилася, видавлюючи з себе: «Все у нас буде добре…» — «У нас…» — Лізка знизала плечима. Я нічому не вірив. Вона здогадувалася про мій стан. Ні, вона його ловила навіть на відстані, випиваючи, мов воду губка. Я не вірив собі, відчуваючи, як колотиться серце об ребра, а очі вилазять з орбіт.
Найстарший радник по-турецькому пограв пузом, виголосив тост, витягнувши руку з келихом, проллявши горілку на голого черепа охоронця ще іншого радника; наш радник лупонув навсібіч очима, винишпорюючи Лізку, відбиваючи нападки, претензії до свого відвислого, дебеленького задка, що ним він погравав зовсім по-жіночому і, якоюсь мірою, напівсвідомо.
Тоді я знову поглинувся солодкими снами, забуваючи назавжди про Лізку, про круглий зал з тупомордими радниками з однаковими черевами, про кімнати з давніми бароковими меблями, і як Лізка бігала серед гнутих з плюмажами шаф, стільців, крісел з червоним протертим оксамитом, і вона там таки бігала, пестячи подушечками пучок шерехувату поверхню, трохи поточену шашелем, а більше часом; вона клала на них долоні, зволожуючись поглядом, просвітлюючись уся: дивний запах віддалеку нагадував тихі листопадові вечори, коли надворі голе гілля, небо підмітають різнокольорові султани димів, а в грубі гуготить синім полум'ям брикет з лушпиння соняхів, баба читає книгу, пахне чаєм і котами.
Рипнули двері. На порозі стояв Блох, в сірому мішкуватому, але дуже дорогому коверкотовому пальті, поглинутий повністю тінню, з маячком вогника на широких вилицях від то синього, то червоного вогню від бра, від каміна, що наливався жаром з самого обіду, а зараз наповнював поволі, все невпинніше нестерпним, нудотним теплом кімнату за кімнатою. Вогонь падав, як від удару кулі. Так стояв Блох. Він стояв непохитно, як свій, як чужий, як людина, яку покликали, щоб вона засвідчила чиюсь смерть. Блох стояв і вичікував, засунувши руки в широкі кишені пальта — широкий у плечах, невисокий на зріст. Я бачив, як міняться погляди радників. А потім вони таки опам'яталися: так буває, якщо тебе спросоння піднімуть у плацкарті нетопленого вагона. Впала сірникова коробка. Тріск сірників об жорстку коробку нагадав мені про якийсь зовсім інший світ, куди неодмінно треба повертатися: радники закивали головами, радісно заговкали, покликали до себе Блоха. Він пішов, одкидаючи важку тінь, підминаючи, топчучи ногами килими.