Одного гожого дня я заприятелював з доктором Оліховичем. Симпатичний чолов'яга, він розповідав мені довгі історії про гармонійне перелаштування світу, він був чистої води буддистом, в темному англійському костюмі, з білими манжетами, з пробором посередині, наче лорд, зализаний і напахчений найдорожчими парфумами. За добрим коньяком, за справжньою кавою, що її готувати умів тільки я, за розмовами про Моцарта і квантову механіку, про розширення свідомості, про платонічне кохання і зоофілію ми проводили вечір, аж поки доктор не розповів свого секрету: він підробляв тим, що у дітей злиднів вирізав одну нирку, часто ставлячи брехливий діагноз. Коли я розповів цю банальну, можливо, давно відому історію Блоху, то він забігав кімнатою, закричав не своїм гласом, тріснув Лізку по задниці: «Підвалило роботи… Негайно притягни сюди доктора!».
Доктор був романтиком своєї справи і взагалі романтично налаштованою особистістю, доволі обдарованою, бо на першому курсі медичного університету він писав широкі оди на честь правителів, ректорів і деканів. Це мало наслідки за дефіцитом обдарованості, які гибіли на кухнях або по мордовських таборах. Доктор міг годинами тинятися вулицями міста, весь торжествено піднесений, з палаючими очима, споглядаючи, зовсім по-шиллерівськи виставивши ногу, прекрасні будинки ненаглядного минулого. Доктор Оліхович кохався на бароко, а ще годинами міг розповідати про жовті прохідні двори, з ліпленими статуями, колонами, повитими мороком таємничості й чарівністю загадок, кохання і пороку. Він не знаходив собі місця, якщо вихідного дня не надибував нового дому, що давав наснагу для роздумів, доволі глибоких і філософських. І це вражало його серце так сильно, що доктору бажалося занотувати це до грубезного зошита, розквітчаного віньєтками, трояндами, холодними і розсудливими фразами великих філософів. Доктор завжди порівнював будинки з людьми. Останнє складалося не на користь людства. Хоча людство доктор теж любив, ніжно і трепетно вболіваючи за його майбутнє: він навіть писав листи до ООН або до самого Президента Сполучених Штатів. Він навіть отримав відповідь, чому був несусвітньо радий. Доктор Оліхович говорив завжди ніжним, вуркітливим тоном, вібрував вдало голосом, витренуваним перед люстром, як диктор телебачення — від сексуальних перепадів до пафосного гніву. Він любив своїх родичів, що мешкали десь на березі Азовського моря, і постійно надсилав їм грошові перекази. Він ніколи не говорив про політику і політиків, бо чомусь вважав їх за дебілів, а їх заняття вартим психіатричної лікарні. Доктор Оліхович прославився у вузьких колах як естет. Чепурним, зібраним, з сивіючою борідкою і вишуканими манерами. У Лізки, коли вперше побачила його, загорілися очі, і вона сказала, що оце виховання, не те, що ви з Блохом, — бики і конюхи. Оліхович ненавидів слово «несправедливість». Якщо він видаляв у когось без його відома нирку, то мотивував це виключно тим, що у нього надто багато родичів і подорожчала квартплатня, що його колекція марок з різними палацами, будинками, колізеями досить давно не поповнюється. А найголовніше — він же доктор Оліхович. Він мав коханку і коханців. Як і кожен модний чоловік, доктор Оліхович був романтиком і бісексуалом.