Оліхович готувався до операції, наче католик до торжественної меси. Тиждень він ходив весь нашорошений, з піднятими плечиками, достоту тобі горобець на сідалі, — намагався ні з ким не розмовляти, впевнений, що це чомусь може погано вплинути на справу: дітей йому привозили з вокзалу або передмість. Бралося тільки на літо. Зимою їх було більше, і вони вертілися в здоровенних з довгими рукавами куртках, вкрадених десь на складі будтоварів, але траплялося таке, що вони стягували ганчір'я з мертвих старших своїх товаришів; бліді й визеленілі обличчя, де драглинням переливалася вже твердіюча в часі злість, з фосфоричним блиском в очах, котрий навряд чи нагадував яскравий блиск щасливого дитинства, а радше це був сизий, налитий дикістю виживання оскал загнаної тварини. Тихі й злякані, наче звірюки, вони почуміло бовталися довгим коридором, справляли нужду від переїдання просто на підлозі. Очі потроху в них наливалися спокоєм. Четвертим днем вони вже нипали кривими вуличками містечка, і співчутливі громадяни жбурляли вслід шматки цегли, порожні бляшанки: дітвора з відвертим дорослим досвідом і цинізмом крала курей, лапошила дівчат, що поверталися трохи запізно зі школи. П'ятим днем вони внадилися до старої, що за безцінь купила хату і приїхала десь з-під Саратова. Вони мали її за кілька курячих яєць та цигарок. Тоді переляканий слідчий зателефонував куди слід. Але мені уявляється відповідь на тому кінці, коли, напевне, бідоласі дільничному захотілося пустити кулю собі в лоба, і в часі він не проминув своєї долі.
Оліхович, як натура витончена і сентиментальна, затиснувши хусточкою носа, ходив між рядами лежанок і тільки розводив руками. Під кінець тижня він запросив охорону, бо зграї малолітніх безпритульних почали розбиватися на угруповання, почастішали випадки гомосексуалізму, садизму, і було навіть одне вбивство. Мені приносили велике задоволення розмови з Оліховичем. Зараз відчувалася тонка, ледь вловна гра тіней думок цього чоловіка; нас спорідняла відруханість від світу, хоч і не повна, але якась умовна межа вже переступлена, і її більше бачив, відчував доктор Оліхович. Це змушувало його пітніти, наливало гарні очі невимовним жахом, і, щоб сховатися від навального кошмару, лагідними вечорами, коли мухи і комарі єдині мешканці у високому повітрі, де не ворухнеться листок на дереві, в такі години, коли тобі, ще зовсім молодому мужику, хочеться кричати і любити, я потроху починав розпитувати про світ нормальної людини, обтяженої неймовірним страхом переступити межу, і яку непомітно переступав, стояв на порозі доктор Оліхович. Я розпитував, а потім ми довго розмовляли про театр, про останні новини. Я так запалив Оліховича, що він почав збирати вирізки, і переді мною відкривався чарівливий світ, пронафталінений, театральний, з високо піднятими обличчями, з ницістю справжньої розпусти. Те, що розповідав доктор Оліхович, було нудніше всілякого серйозного анекдоту. Він розповідав досить розлого про свої відвідини театрів, іноді в цих нудних розмовах, що раз по разу повторювалися, проривалися його справжні мрії, і доктор пітнів, вертів головою, а затим зупинявся на своїй лабораторії, обтирав хусточкою піт, відпивав з келиха пива, світлого і свіжого, і продовжував розповідати. Про що він говорив, цей чоловік, уражений жалом мрії? Мені байдуже, про що він говорив, цей старий козел. Він читав довжелезні театральні монологи, і тільки тоді вичитував його світ, повний рожевих соплів, повний запаху жіночої білизни, сексуальних подвигів; захопившись, Оліхович міг викликати повагу, але це була така повага, як до засудженого на страту. Таке шанування людину нічим не обтяжує. Але в розмовах мені хотілося підштовхнути його пошвидше зрозуміти, що матеріалізація його мрії — ось той сарай, повний маленьких шмаркатих ублюдків.