Затишок закінчився разом з докторськими експериментами. Операції спочатку не насторожували хитрих підопічних доктора Оліховича. Він з ними годинами гуляв берегами озера, розповідаючи чарівні історії про викрадення справжніх принцес, про багатих нафтових арабських шейхів, він переповідав їм детективні історії і цим викликав нечуваний захват. Тільки-но вони бачили його замріяну постать, гуртом перлися, відпихаючи одне одного ліктями. Але хитрі малолітні вокзальні вурки аж ніяк не хотіли лягати під скальпель нашого епікурейця; вони так звикли байдикувати, пожирати в немислимій кількості делікатеси, що скоро лінькувато виходили на прогулянки і то тільки для того, щоб щось потягти у містечку. Швидко у них з'явилося щось подібне до ієрархії з жорстокими законами: від насильного гомосексуального контакту і до вбивства. Ці дванадцяти-тринадцятилітні хлопчаки жили справжнім дорослим життям, навіть його не імітуючи. Тому я часто дивився на доктора Оліховича, що перед тим, як видалити з них їхні нутрощі, проводив дебільні розмови доби Ренесансу чи фрейдистські сексуальні теорії. Щоправда, за місяць роботи доктор нам виграв страшенні гроші. Але кінець цієї практики настав так скоро, що ми навіть не чекали.
Доктор Оліхович спокусився на десятилітню дівчинку, що її привезли і кинули в сарай просто на цементовану підлогу. Добросердечний доктор Оліхович підняв дівчинку. Він дбав про неї цілий тиждень. Можливо, доктора вистачило б на більше; він викупував її у власній ванні, ковтаючи солодкі слюні, власноруч розчісував золотисті волани, вплітав рожеві стрічечки; він водив її пі-пі в кущики, аж доки самому доктору не захотілося зробити пі-пі і показати, що у нього є. Дівчинка виявилася не такою вже й дурною. Вона, щоправда, розплакалася. І я не певен, що на житомирському вокзалі ця новітня Жанетта не бачила чогось більшого і чогось ліпшого, ніж статевий орган шістдесятилітнього естета доктора Оліховича. її вокзальні побратими, я певен, показували й розказували набагато більше, ніж того уявляв зромантизований доктор. Тож дівчинка закричала і втекла. Зі спущеними штаньми доктор Оліхович пробіг майже до своєї лабораторії, і шість пар очей здивовано подивилися на свого казкаря і кумира. Це був початок катастрофи. Я відчув запах смалятини в повітрі. Я потелефонував до Блоха.
Сонце високо стояло над зеленими кронами. Я телефонував до Блоха і думав про Лізку. Я відчував, що вона надихає мене, як надихають тигра жертви на арені гладіаторських боїв. Я відчував сліпе натхнення пристрасті; воно розкриває широко мені очі, відкриває сльозливі пори похоті, і моя уява починає зливатися з цим світом, битися скаженим ритмом в очах. Я телефонував до Блоха. Підняла трубку секретарка. Я нахабно обірвав її і попросив, щоб вона дала мені Блоха. Блох заскрипів на тому кінці слухавки: по його голосу, що падав камінцем у вилинялий полудень, по манірності, по втомі я зрозумів, що зробив велику помилку, але я вперто продовжував говорити, що є велика небезпека. Блох сам розумів небезпеку. Він, напевне, найбільше розумів цю небезпеку, але час працював на нього. Він наказав діяти, але десь в перспективі я вже побачив свою смерть.
Мене завжди цікавило торжество смерті. Воно рівне торжеству любові. Як добро рівне злу. Я ніколи не наголошував на тому, що я роблю добро чи витворюю зло. Я просто прогинався під обставини. Іноді обставини прогиналися під мене. І тоді я був самотнім. Я відчував, як невидимий дихає мені у спину. Я хотів скуштувати все раніш часу, і мене удостоїли такої честі. Шкода, що я народився християнином, який зрадив своїй вірі. Це питання колись найменше мене хвилювало, а з роками я відчуваю його тяжбу. Але скоро обставини врятували нас. Безпритульні вурки збунтувалися. Скопом вони зґвалтували доктора Оліховича, потім накинули шнурок від електропривода і повісили його, перед цим повідрізавши вуха і статеві органи. І під ранок ми знайшли тільки кілька донорських трупів і мертвого доктора Оліховича. Мені невідомо, що врятувало нас у цій ситуації: Провидіння, справедливість чи зло злучилося на мить з добром, щоб привести у рух божественну помсту?
І того травневого дня, після дощу, а дощ проходив широкими полотнами, наступав і відступав, лишаючи місце сонцю, я, споглядаючи погорі пластикових столів, зразу помічаю Блоха, як невловиму полудневу тінь, котра мандрує за чимось більшим, і хоча вона гидка, бридка, волога, смердюча, ця тінь, що поглинала майбутнє і минуле, але вона необхідна, як саме створення світу, бо одне й інше виключає, доповнює. І я знову відразу пізнаю його, крокуючого крізь гирловину цементованого цирку Севастопольської площі; він спокійно проходить кілька клумб, з чорними тінями круглого будинку з написами «Мебель», що ранньої весни, в далекому тумані нагадують чорні іспанські галіони, далі сходить на доріжку, відданий на відкуп долі, виграючи легким усміхом на устах, широко розкидаючи руки, готовий піймати весь світ, і більше подібний на якогось схизмата, протестантського священика, ізгоя, ніж на великого махінатора; він продовжує свій шлях від «Нотаріальної контори» під прицілом погляду сторожа Бокіна, що пантрує тихим маніяком під вітринами магазинів. А перед цим були дощі, і я, самотній, пам'ятав їхню навалу, більше нічого іншого. Тільки літаки на Жулянах віддавалися передсмертним виттям. Мені навряд чи пам'ятається день, число, взагалі дата. Коли в житті все втрачає сенс, то неодмінно життя наповнюється тихими шизофренічними малюнками, тихими забаганками, яким ніколи не збутися, але вони настирно відбуваються… Це народжувалося і вироджувалося миттєво. І я через багато років думав про Лізку, смачно повторюючи її ім'я, як багато чисел, як вселенську муку, що ніколи не проходила. А пара очей доєдналася ще до пари очей сторожа Бокіна, що у вільні дні нипав ринками і тибрив помаранчі. І того травневого дня, з вибухлим жовтим квітом кульбаби, в озерах димлячих калюж, коли я побачив нескладну постать Блоха, то продовжував пам'ятати обруховий біль несправдженої любові, розбитої любові.