Частина друга
Герман
Сніг лежить від краю і до краю. Я дивлюся в ніч, у степ, але не бачу кінця ні тому, ні іншому. Сьогодні ще потемки зателефонували, якраз тоді, коли в тумані починають вимальовуватися велетенські вени підвісного мосту, а тіні западають чорними жолобами на стіни, — і дзвоник довго, відчайдушно бився кутками. Навіть я побачив, як вилазять налиті похмільним синдромом, видно, можна порахувати сині й червоні капіляри. Я бачу себе в люстрі. Мені соромно, але я нічого не можу вдіяти. Це мене рятує. Холод собачий. Я звик, що в Оклахомі трохи по-іншому. Зовсім по-іншому. За годину почнеться гуркіт. Сусід почне крушити, ламати, дрібнити стіну. Видається, що ці люди народилися тільки срати, жерти, стругати собі й ближнім гроби. Як водиться. Вони однакові з обличчя: пласкі, жовті, гнилозубі — коли їм вже за тридцять. Більшість з них випускає струмінь кислоти, а не сечі. Більшість з них мочиться кров'ю, а не сечею. Вони як один ненавидять державу, в якій народилися. Вони довели себе до відчаю нездійсненними ідеями. Це в них у крові. Найчудніше дивитися, як азіат вбирає у себе всі європейські надбання. Навіть у культурному плані ця держава, що географічно належить до Європи, — Азія. Тож навіть у культурному плані азіат так і лишається азіатом. Смердючий, іноді навіть добродушний кочівник. Він голосно чаламкає за столом, відверто псуючи настрій золотавого полудня за широкими вікнами «Макдональдса», хоч і дешевого, але окультуреного крокування до світлого майбутнього цивілізації. Він ще голосно бздить, точно купа гансів.
Тож мало з тим. Чийсь єхидний, з запопадливим хихотінням голос зарипів у трубку, намагаючись улесливо збити балачку на щось інше, щоб не кликати мене до Філармонії. Але єхидненький смішок змінив чийсь владний голос, і тому мене трохи перестало мутити, і я починав уже думати, хто б то міг бути. Це був радник. Найулюбленіший з усіх радників. Він пив багато, розмовляв мляво, але багато, проте більшість зі сказаного — тріпотня. Одного разу я застав у нього жінку. Таких я бачив на картинах Фрагонара. Про таких жінок, напевне, мріяв Едгар По. Велетенські очиська, у стані сама вишуканість. Легка втома, невеличкі купки зморщок тільки додавали шарму. Радник перехопив мій погляд, усміхнувся посмішкою задоволеного пацюка. Іноді мене забавляло урочисте гудіння паровозних составів, і я чомусь думав про цю жінку. Я наперед знав цю жінку. Я знав цей тип жінок: ними повні бруклінські чи вашингтонські борделі. Але специфіка цієї країни така, що вони посідають тут найвищий ієрархічний щабель; і коли я думаю про неї, то я вслухаюся в торжественне як на їхніх похоронах, так і на їхніх весіллях: торжеств енне гудіння паровозних составів, що калатали у смолу ночі колесами тоскний прощальний тамтам; це нагадувало, вигадувало, що світ у цій частині земної кулі не зупинився, що здоровий глузд вкладений в якусь дивну подорож, і є надія, що состави везуть не тільки смерть, а щось інше.
У цій країні я навчився спілкуватися, знаходити людей виключно по запахах. Так мене вчив радник — цапобородий, з виряченими, ледь-ледь азіатськими очима, з поблажливою ухмилюгою. Щоправда, лукавенька ця усмішка закралася і в'їлася не так давно, але радник розпоряджався нею, як чимось природним, жонглюючи направо і наліво, бо влада чудодійно впливає на цих людей — замість відчуття відповідальності вони невідомо чому відпружнюються, дають волю власним почуттям, найменше дбаючи про діло, забуваючи, що у цьому світі є найсильніші, могутніші за них. Тому в цій країні, де так багато богомольців, юродивих, пророків, святих, усе вщерть, наче вигрібна яма, заповнене атеїзмом. Тому, видно, вони плутають віру із забобонами.