Вони всі збиралися у Філармонії. Я під'їздив сюди втретє чи учетверте. Моє око завше милувало накопичення будинків, зв'язане чарівним безладом, що дивно рухалося у перспективі повз тебе у велетенських синіх прогалинах неба, з вікнами, жовтими проти сонця, наче очі велетенських добрих тварин. Жовте сяйво над вулицями з іграшковими будинками, з тишею: видавалося, що хтось клав на долоні велетенське безпам'ятство і муки цього народу. Виходило так, що ця країна, окрім мене, нікому не потрібна.
Філармонія нагадує пишно, без смаку відреставрований сарай, або церкву сектантів-сімдесятників, або нігерський склад на далекому Півдні. Коли я початком говорив про це людям, то вони вилуплювали на мене недовірливі очі, а потім на них сходило, вони відшукували неіснуючі перипетії, неіснуючі перегородки в негнучких звивинах слов'янського мозку: мовляв, це ж американець, він нічого не розуміє, хоча п'є не гірш наших ідіотів.
Усі три відвідання Філармонії закінчувалися доволі нудно, а для мене трагічно: я напивався і йшов шукати містом повій; я знав їхні пристановища в «Інтуристах», їхніх вугруватих сутенерів, чимось подібних на аргентинських, але ці короткі зустрічі, іноді вони заповнювали цілу ніч, закінчувалися кисло і безрадісно. Перші роки на континенті, коли я кохався, знайомився з їхніми дівчатами, коли я злягався з ними навіть по коханню, мені видавалося, що я займаюся онанізмом. Потім, з часом, з довгими і сирими роками звички я нарешті дочовп, що радість любові, велетенське блаженство, що накопичується в організмі, то зовсім інше, зовсім не потрібне тут, коли тебе розгризає ностальгія за домом. І коли я в порожньому готелі виглянув з вікна, так, за пустою звичкою, із неба упав обрухом дощ, і так несподівано, як у мене в Оклахомі. І я дивився на розпростерту дівчину, гарніше якої ще не бачив, але продажну і відверту в цьому, то мені піддавило під груди, і тому я думав про матір, про дім, про все, що там лишилося за невідомою межею втрати. А просто йшов дощ. Просто собі.
Тому збіговиська у Філармонії, а початком я їх тільки так і називав, не викликали у мене ніяких позитивних емоцій. Я колишній конгресмен, тому ця мілкота, що називала себе правителями, керівниками держави, спочатку викликала у мені зачаєний і тихий сміх без злоби. Я навіть дивувався, що їхні особи, обтяжені владою та зв'язками, сприймаються іззовні серйозніше, ніж жонглювання циркового блазня. Але це початком. Це нагадувало погляд дитини одного милого шовкового вечора, що споглядає гру карликів і тільки невдовзі помічає жорстокість їхньої поведінки; що там смерть, а не гра.
Іноді я чув, як їхні дуті знаменитості, з ослячою претензією на світове визнання, гидили, лаяли і сміялися з найбільшого свого національного поета; але несподівано я зачарувався одинокими, самотніми голосами у сирих підземних переходах; так я зустрів чоловіка, зовсім сивого, в заяложеному драповому пальті, з червоними очима і прозорим геть поглядом від вічного кон'юнктивіту; і він з тремтінням у голосі розказував мені, як загинув під артилерійським вогнем ескадрон їхніх солдат, що боровся за незалежність. Я живо бачив перед собою ртуть тремтячого серпневого сонця, як вітер ріже степ, а ескадрон у синіх жупанах, з червоними шликами, під картеччю, змикаючи і розмикаючи ряди, топчучи трупи і поранених копитами коней, несеться вперед, оголивши синю крицю клинків; як вони без жодного крику оголюють шаблі й летять назустріч смерті; як дико, зовсім по-людськи, піднімають свої сливові очі коні, а крупи їхні сходять милом і кров'ю; кіннота змикає і розмикає ряди, і ніхто не повернеться, навіть коні будуть збиті.
Мене такі речі захоплюють, навіть розчулюють, але не цих громадян. Сьогодні я прибув трохи пізніше, бо біля виходу вже стояло двоє броньованих автомобілів першого радника, з бородою, з телячими витрішкуватими очима, з уподобанням на східний манер; найперший радник якраз виходив попід руку з дружиною, зачаєною і тихою істеричною акторкою, що ніякими косметичними фанаберіями не могла втримати одвислого гузна; вони не привіталися зі мною, хоча дружина подала якийсь хитрий знак, якого мені, напевне, до самої смерті не розгадати. За ними, блискаючи зневажливо поглядом, але навчено і тупо луплячи очі поперед себе, з дружиною, що намагалася вискочити наперед, а він осмикував її, все намагаючись вимушено триматися на відстані, йшов радник із фінансів, колишній спецслужбовець, той, що після чергового «похорону» свого кореша, чи то пак товариша, розповідав про справедливість; він для поважності відпустив вуса, щось муркочучи своїй переполошеній дружині, якій, у свою чергу, скрізь ввижалися коханки.