На млі ока з'явилася охорона; вона бігла, низько, по-хортячому схиливши голови, світячи у прибулий люд бритими потилицями, у тихому сонці, що падало віхтями з-за паркової гори, — я певен, що на горах, порослих парковим деревом, зачаїлося до десятка башибузуків, озброєних найновітнішою ізраїльською зброєю. Всі чекали Головного. В їхній уяві він не був головним. Усі вони його ненавиділи, досить абстрактно, а частина навіть, потайки пукаючи під ковдру, готувала кишеньковий державний переворот; але зараз усі вони чекали на нього, бо без Головного цей театр, захований у маленькій коробочці, освітленій жовтим, майже восковим світлом, під назвою Філармонія, дійство у цьому ящичку не почне рухатися, як заплановано насправді, а значить, частина втіхи пропала.
Потім вони всі повинні пройти під аркою, що на вході; і вони її проходять; там повинно дзенькнути, якщо у когось є зброя або щось негаразд. Але радники один за одним обминають арку, наче ганебний стовп; приниження дістаються таким, як я, меншим рангом, гостям, ще комусь… Охорона топчеться у задзеркаленому вестибюлі, кавчить щось у рації, вигукує приглушеним голосом, тупо гублячи у невідомості туалетів погляди; вони притримують руками пістолети, що аж дами прибулих гостей тріпочуть в екстазі й вириваються з роздумів: чи допоможе від імпотенції кефір їхнім чоловікам. Гості Філармонії парами походжають холами, вищать м'якими підборами, дами тріскають каблуками, брязкають золотими ланцюжками, кулонами і браслетами; сліпучі коштовності давно забивають природний блиск очей, і головне: ніхто не вітається, хоча знають одне одного з самого народження, вважай, двері їхніх кімнат виходили в один і той же коридор, зі спільною кухнею, сральником і коритом, що називалось ванною. Ех, поворот долі. В цій країні більше чуда, ніж правди. І це ще одна особливість. Тут можна все життя бути повією найвищого ґатунку, а клеїти з себе великомученицю. Тому, напевне, у людей і довіра дуже маленька до всіляких там власних новоявлених святих, якщо їх можна назвати такими.
Час минає дуже нудно. Голови стрибають м'ячами на хвилі випарів. Люди потрохи розходяться, чекаючи на перший дзвоник, але чомусь, за древнім диктаторським звичаєм, бояться податися до концертної зали. Але навряд чи це турбує присутніх. Вони вже в душі ворушать гаддями своїх низьких почуттів, вишукуючи нової жертви. Ось майнув тінню спікер. Охорона щурами розлітається навсібіч, а він пройшов, невиразний чоловічок, тягнучи тінь влади, кинувши на мить оком, відмічаючи друзів і недругів, і точне розташування: часом хтось з його друзів не залип у іншому крилі? Щось відмітивши про себе, муркнув і підійшов до одного радника, до іншого і чемно, але досить холодно привітався з усім натовпом радників легким кивком голови: їхня кількість тільки полегшила неприємну церемонію вітання, від котрої нелегко позбавитися. Спокійним, ледь хриплуватим голосом він сказав, що Президента не буде, то можна не гаятися і розпочинати. Але всі напружено чекали хвилин п'ятнадцять Президента, а радше — перестраховувалися.
Для годиться треба хоча б дочекатися міністра фінансів. Справжнього. Тому атмосфера гусне, набирає мелясної щільності. Люди починають з імітації люб'язності, тієї риси, притаманної азіатам; вони якось видовжуються, обличчя набирають похвилинно форми зовсім іншої, наче перед вами добрий шматок тіста вкинули до розпеченої грубки: підіймаються кінчики їхніх вуст, вертяться носи, посопують зовсім у дитячому ритмі ніздрі, чергуючи то нестримний захват, то на такий манір проявляють гнівливість або обрушливий страх, хапаючи розріджене, насичене немислимо дорогими парфумами повітря; і нарешті — ось він, джеклондонівський герой, з простодушною посмішкою, велетенськими кулаками, чемною вимовою. Його посмішка нічого не обіцяє. Цей чоловік — міністр фінансів, він сама вишуканість, яка може дорого комусь коштувати. Він надто молодий, щоб бути негідником, але якщо негідників розбивати на ранги, розводити на кількість, то він має якесь виключне становище: він породження більше великого діла тисячі негідників, ніж саме зло. І якщо у природі цієї країни дійсно розібратися зі злом, це питання іноді риторично випливає з усього гармидеру суспільного життя.