Ми привітались, як давні приятелі, поляскуючи один одного по плечу. Він зразу почав оповідати про якогось маніяка, новенького і свіжого, про його інтелектуальне поновлення, про книгу рекордів Гіннеса. Ми наливали і випивали. Ми перекидалися на знайомих, заводячи розмову одним і закінчуючи кимось іншим. Навколо буркотіло, наливалося і жило на всю силу. Коли до буфету полилися витончені клозетні запахи, що ще не встигли встоятися кілька ночей, гармидер покрив тріск дзвоника. Натовп не зреагував. Коли до нас підійшов директор по розробці новітньої зброї, а ще він займався розробкою і переходом військових заводів на мирну професію, на виробництво цивільного, про що було сказано упівголоса, мій слідчий відкланявся, і ми продовжили розмову з вельмишановним паном: колись по моєму прибутті він хотів бачити свою безпутну доньку в моїх руках. Натовп наповнився випарами: алкогольними і сексуальними; вони помацували обвислі стегенця чужих жінок, хоча їхні нічим не поступалися новоявленим пасіям. Потиски рук і ніг під столами. Масні погляди. Сентиментальний розпач. Цей розпач забудеться над клозетом, коли шлунок спазмуватиме від позовів блювання. Розмоклий туалетний папір на підлозі нагадуватиме викинутий на кахлю людський ембріон. Директор щиро бубонів про якісь нові конверсії, якусь ахінею, що не притаманна його життю, далекому від усіх інтелектуальних і божевільних віянь салонних протухлих балачок. Він із задоволенням випиває зі мною коньяк, перепитує, чи не бачив такого-то, а чи не трапилася мені така-то; він скидає на мене своїм заворожуючим поглядом полтавського селянина, що знає толк у житті, а це химерне плетиво, кружало інтриг з потисканням рук, вітанням — це для нього невідоме, болюче, як вирваний зуб. І ми домовляємося, що зустрінемося обов'язково якось у офісі. Зараз у нього новий офіс. Шикарний і загнаний під європейські стандарти. Дивні люди, — живуть за азіатськими законами, а марять Європою. Наших американців займає Азія як екзотика, хоча це скоро почало обридати, і люди мріяли про зручні англійські каміни.
Тоді я почув легенький подув, наче вітер слизнув поверхнями столів. Я підняв голову, прошиваючи поглядом простір спорожнілого буфету, і побачив, як з-під вікна, підсвіченого зеленим ліхтарним світлом, відходить втомлена постать буфетника, а над столами подекуди тягнуться і обертаються на протязі вихрі диму від непотушених сигарет. Кондиціонер поламався. Тоді я почув подих. Тяжкий і жаркий. Подих обпік мені щоку, і я обернув голову. І бідні сни великих людей; я вдячний Провидінню, що я народився маленьким і сірим американцем, що досягнув середнього статку в себе на батьківщині, а тут зробився помітною постаттю у політичному житті країни, якщо сітку дрібних, дбаючих про кишеню інтересів можна назвати політикою. Тоді я побачив знову перед собою зелені очі й зелені вікна. Я вже досвідченим оком визначав, на скільки піднявся мороз — у декотрих місцях ліхтарі переливалися малиновим світлом, обтягуючи різнокольоровим коконом скляні лампи. Жінка стояла переді мною, трохи осторонь, вдало вибравши позицію, щоб я бачив струнке тіло, затягнуте у строгий діловий костюм. Подумки мені довелося прицінитися до неї як до повії, але у неї ще, видно, було не досить досвіду, не так розвинена інтуїція, щоб вгадати мої крамольні думки. Те, що вона прийшла мене спокушати, ніякого сумніву не викликало. Я бачив, як палають її очі, — нерівним світлом, у яких вільно вживається демон, любов, зрада, ненависть. Маленька машина смерті. Вона ступила крок уперед, виставивши, мов з дерева точену, ногу, і складки на спідниці окреслили її втягнутий живіт, стегна, що круто ставили ноги, тонкий стан з правильними круглими грудьми азійської форми. Вона ще раз усміхнулася, але вже занадто, бо цього разу переграла. Тривало наше переморгування якісь долі секунди. Мені, напевне, треба зупинитися. Але ми підіймаємося на поверх, ще на один, аж під дах Філармонії. У неї холодні довгі пальці з наклеєними синіми нігтями, а половинки сідничок плавно ходять під тканиною, дивно і вдало з'єднані зі спиною. Мої ніздрі набиваються десятками запахів, що її оточують, і від цього голова йде обертом, від шипучих фантазій, гострих передчуттів задоволення, в передчутті найбільшого. Мені вже не хочеться говорити. Ось тільки ми пролітаємо половину сходинок, як закінчується волання нещасного Гектора Берліоза з його «Фантастичною» — відчиняються двері, висипаючи на білі кахлі чорні трикутнички людей.