Вся дивина полягала в тому, що вона давала, як остання курва; взагалі, як ще можна віддаватися чоловікові, але ця жінка робила так, що тобі ні за що не було соромно. Я дивився на її чітко окреслений профіль, на витончені риси обличчя, на очі, що, видавалося, задивлялися в себе, і ловив себе на думці, з неприхованим дитячим захватом: я не знаю, хто вона. Найліпше людині блукати потемки, покладаючись на неіснуючі закони. Це чомусь називається коханням. Тому я намагався поєднати останні невихололі спогади, коли вони ще не набрали форми, не взялися гіпсовими завитками і плюмажами, і я пробував звести край однієї думки з іншою. Вона лежала, ледь посопуючи, і в поночі висвічували її тоненькі ніздрі, частина обличчя, чомусь зовсім неправильного; вона лежала, притиснувши руками до живота подушку, зовсім гола, зігнувши ноги в колінах. І я заговорив до неї у суцільній темряві, дослухаючись, як виє пес на круглий місяць. І вона відповіла крізь солодку дрімоту, але це говорило про те, що вона не думає спати. Вона буде говорити щиро, але зараз ніхто не думав про щирість. Про справедливість і про ще декотрі неіснуючі речі.
Із вікна видно тільки небо. А ще більше я боюся дивитися на неї. Вона надто вродлива, щоб лежати тут і належати одному чоловікові, єдиному мужчині. Колись давно, у Парагваї, я дивився, як хор золотушних дітей з брудними виразками, видутими від водянки і рахіту животами, співав «Аве Марія». Прекраснішого співу мені не доводилося чути. Купа гнилих, напівмертвих отроків виводила божественні слова; через багато років, у Мадриді, я подибав, як каталонці, місячи глину зі смердючим кізяком, лаючись та причащаючись вином, ліпили стіни церкви. Вони будували храм, просякнуті наскрізь дикою нестримною радістю, раз по раз припадаючи до велетенського бутля з червоним, густим, вистояним роками вином — його принесли монахи з сусіднього монастиря; серед робітників блукала жінка, молодиця з крутими стегнами, білими балабухами грудей. І молодиця час від часу когось заводила до сараю.
Тому, лежачи на ліжку з прекрасною і чарівною жінкою, не боячись собі в цьому зізнатись, я, розмінявши четвертий десяток, розумів нарешті, промитарившись у диких одіссеях, що весь наш маленький і незатишний, або для когось затишний, світ зліплено з бруду й болю, — це стало таким простим, банальним, але водночас суттєвим, що я тихенько і щасливо розсміявся. М'які й трохи солонуваті губи, де відчувався мій дух, моя плоть, торкнулися зовсім по-домашньому мого плеча. Лізка підсунулася ближче до мене і поклала голову на груди. Зараз вона нагадувала тоненьку зміючку, що готова випустити отруту. Але не хоче. Якусь хвилину вона ще лежала, потім відірвалася, знялася і, легка, пройшлася кімнатою. Я запитав у неї, що вона шукає, але відповіді не дочекався, знову пірнув у якусь солодку бовтанку, буркаючи щось крізь сон.
Поблукавши потемки кімнатою, вона нарешті знайшла помаранчі, сіла на стільця, скупавшись у зеленавому світлі туману і ліхтарів, зручніше вмостилася, покрутивши кругленькою сідничкою, і, закинувши далеко ногу на ногу, здираючи товсту шкуринку і бризкаючи запахами і соком, почала ні з того ні з сього розповідати, що вона пам'ятає, як вони на Солом'янці мешкали втрьох: мати, вона і вітчим. Потім вітчим почав «приставати» до неї у туалеті, перейшов згодом на ванну, інколи забігав до мініатюрненької спальні з рожевенькими гіпсовими купідончиками на туркменському з червоними і синіми розводами килимі й приносив зовсім не дитячі іграшки, здебільшого журнали польського видання з голими жінками і чоловіками, — звична собі для цих місць історія, — доки вона з цікавості сама не почала заходити до його спальні. З того і почалося?! А-а-а, нічого особливого. Вона, правда, довго не відчувала задоволення, їй просто було цікаво, а ще вона ревнувала його до матері, і кого більше — вона ночами намагалася визначити; іноді вона так ненавиділа свою матір, що готова була зробити все, аби мати не жила з вітчимом. Але довгі ночі, проведені коло білих дверей спальні, наводили думку на протилежне. І тоді вона з відчаєм усіх ревнивців почала слідкувати за вітчимом, коли він повертався з роботи, з магазину, з пивниці; вона почала вимагати грошей, заявляючи, що все розповість матері. Початком вітчим давав гроші: як-не-як, а викладач у академії. Проте гроші нічого не врятували. Вона перетворилася на маленьку ревниву сопливу сучку. Вона не кохала вітчима, але притаманне відчуття власності, задоволення, ще чогось, про що вона не могла говорити, змусило її зненавидіти матір. Але час непомильно розставив усе на свої місця: мати застала їх з вітчимом, і у досить непривабній позі. Мати пішла з дому. Вітчим намагався її відшукати, а потім і сам пощез. Матір через кілька днів зловила міліція, коли вона після спроби невдалого зґвалтування семирічної дівчинки, як та підняла крик, перерізала горлянку дитині кухонним ножем; ще з добрих три години вона блукала Кавказькою, забрела у якийсь дім, забрьохана, у крові, довго копирсалась у холодильнику, доки підпилий наряд, що не сподівався на удачу, затримав її і доставив до слідчого ізолятора.