Це було якось навіть кумедно, вся ця тарабарщина, вся ця історія, аби не два патьоки сліз Лізки — скидалося щось на погано зіграний спектакль, коли актори тупочуть і лепечуть на сцені казна-що. Мене такий розклад справ потішав. Могутнє раціо здибилось у моїх нетрях, притиснуло кволого і немічного індіанчика, і мені захотілося побільше прожити, бодай на годину, але потягнути життя. Мене, одним словом, потішало: ми вирушили у дорогу в темному і довгому, як труна, авто, що м'яко і торжественно пропливло засліпленими латунню сонця вікнами, в суцільному тумані, у сльоті, з тошнотним присмаком недавньої хвороби і похмілля. Ми розмовляли цілу дорогу, хоча ні я, ні Лізка не знали її кінця, Кловський напрочуд цупко ухопився за розмову і, видається, був дуже радий, що є нагода поговорити. Лізка сиділа позаду, піднявши точені ноги, підтиснувши їх майже до грудей, м'яко опустивши підборіддя, але кинувши погляд поверх голів, поверх керма; проте між ними різниці зараз я не бачив. Два чорних гада, які на відстані випускали одне на одного жала, звивалися тугим клубком, потім вільно відпружнювалися. Від цього тхнуло чимось первісним, і це мене найбільше займало. Навіть парфуми Лізавети пахнули волошками. Значить, пахло скрізь смертю. Я не міг не вгадати такої речі. Такі, але не занадто гострі, не такі інтимні почуття затягували мене в різні халепи в латиноамериканських країнах. А зараз мені приємно слухати Кловського: без сумніву — він розумний чоловік, якщо можна в цій країні лишатися розумним чоловіком і найманим убивцею.
Пилипович
Я пам'ятаю, що тоді лежав сніг. Мені більше нічого не згадується. Здається, я розповідав побрехеньку, трохи подібну на правду, про Прибалтику, в тому сенсі: було це внаправду чи це знову придурі мого мозку. Я розхитував у собі залишки спокою, спостерігав краєм ока за Лізкою і недоумкуватим американцем. Ми їхали на гостину, що навряд чи добре для когось закінчиться. Лізка заспокоїлася, напилася шампанського, гарикнула, щоб водій увімкнув вентилятор, і курила цілу дорогу, кидаючи свій стервозний погляд кудись у туман, до павутини чорного мосту. Вони не спали — по тому, як склеплялися їхні очі, було видно, що вони довго не спали. І я вирішив, що це її остання поїздка. Блох кілька разів скаржився на те, що йому треба заводити сім'ю, що роки летять надто швидко, а цього добра він так і не спробував, але з Лізкою навряд чи вдається думати про сімейний затишок; лярва — вона й у Африці лярва. Мене пробило холодним потом після однієї такої розмови. Я довго дивився на Блоха, на його стіл під склом, і мені видалося, що частина його планів під склом — то я і Лізка. Він усміхнувся краєм уст, потягнув усмішку довго, так довго, що можна було чути, як ляскає язик від задоволення, хоча це моє перебільшення. Я запевнив Блоха, що про такі речі думати рано, зовсім рано, над дахами з гуркотом пролетіли птахи, і він високо скинув брови, я намагався щось відшукати в його очах, але нічого не відшукав, окрім короткого життя, що ніяк не хотіло зупинятися, але у мене ж вистачало сили запитати у самого себе: чиє ото життя. Мені вже обридло убивати людей. Це не порожні слова. Я хотів його запитати, хто черговий: я чи Лізка. Я хотів сказати, що у мене з Лізкою нічого не могло бути, бо я надто поважав Блоха, а коли зрозумів, що він остання скотина, то вже вона не хотіла мене. Ми рухалися в молочній каші туману під мої балачки. Десь тільки під мостом я зрозумів, що розповідав дійсно правду, і нікуди від того не дінешся. Правда заскочила, власна правда прихопила мене несподівано, обпекла, ударила, а потім полишила лежати мій карий погляд у втомленій снігом невідомості. Я не мав нічого проти, аби вони спробували трахнутися тут або просто на снігу; я вже не мав нічого проти, але мене щось спокушало потелефонувати Блоху: в нього з'явився новенький коник, отакий собі снобістський бжик. Він продивлявся ролики з розстрілами, зі стратами невідомих і відомих світу диктаторів. Він їздив на якісь пришелепкуваті виставки, збіговиська недоношених уфологів, що начебто бачилися з такими-то диктаторами у тих світах. Він від душі реготав над їхніми промовами, над їхніми доповідями, над їхніми пихатими, виголеними до синьки писками. «Кловський, життя — велика казка?» — і зараз, коли машина поверне в тумані, де будинки чорним шифером, не підсвічені сонцем, безлюдні незаселені вулики, наче намагаються вирватися з білопінної стихії першопочатку — пусте, пусте слово, але я запізнілий романтик, таким і залишуся, хоча мені нічого не світить, це точно. Місто існувало, наче його затопило сонце або велетенська повінь; хвилями закрило будинки разом з дахами, людьми, і тільки птахи, тільки їхні тіні боляче проходяться по моїх нервах. Напевне, кожна людина думає про гріх, коли її зіниці застрягають на небі або на безлюдному сонячному майдані.