Палітлум замовк. Очі його похмуро блищали, дивлячись на вогонь, і щоки почервоніли від збудження.
— А ти, Палітлуме, — спитав я, — а ти?
— Я? Я згадав закон і забив Опітсу-Ножа — і це було добре. Потім витяг Лігунів ніж з горла Ніблака і забив Скульпіна, що повалив мене. Я був юнак і міг убивати кожного — і це додавало мені честі. А крім того, Лігун помер, моя сила нікому не була потрібна, отже, я колов його ножем усіх, вибираючи найзначніших із решти.
Він пошукав у себе за пазухою і витяг піхви, оздоблені намистом, а з них видобув ножа. Ніж був саморобний, абияк вирізаний з великої пилки. Таких ножів можна знайти сотні у старих людей у селищах Аляски.
— Лігунів ніж? — спитав я.
Палітлум кивнув головою.
— За Лігунів ніж я дам тобі десять пляшок з «Трьома зірками».
Палітлум повільно підвів на мене очі.
— О Волоханю! Я кволий, як вода, й похильний, як жінка. Я запаскудив свій шлунок квасом, самогоном і «Трьома зірками». Очі мої погано вже бачать, слух не такий гострий, а сила моя обернулася в сало. Тепер мені нема честі, і мене прозивають Палітлум-П’яниця. Проте на потлачі в Ніблака з плем’я скутів я доскочив честі, і мені дорогі спогади про це і спогади про Лігуна. Коли б ти навіть усе море обернув у «Три зірки» і давав його мені за ножа, то й тоді б я не погодився. Я Палітлум-П’яниця, але колись я був Оло Вічно-Голодний і своєю молодою силою я підтримував Лігуна.
— Ти великий чоловік, Палітлуме, і я поважаю тебе.
Він простяг руку.
— «Три зірки» між твоїми колінами — мої. Ти обіцяв мені за оповідання.
Коли я озирнувся, то на нерівній поверхні скелі за нашими спинами побачив велетенську тінь людини з перехиленою здоровезною пляшкою.
Білошкіра Лі Ван
— Сонце вже сідає, Каніме, і спека зійшла, — так сказала Лі Ван до чоловіка, що спав, загорнувшися з головою в укривало з білячих шкурок. Вона будила його тихенько, ніби вагалася, знаючи, що конче треба розбудити, і водночас боячись, що він прокинеться. Вона боялася свого рослого чоловіка, такого відмінного від усіх чоловіків, яких вона бачила досі.
Оленина зашкварчала на вогні. Лі Ван відсунула сковороду вбік і озирнулась на двох гудзонівських собак. Вони стежили за кожним її рухом, і з пожадливості слина текла у них із червоних язиків. Величезні кудлачі лежали з завітряного боку. Дим обвівав їх і боронив од хмари комарів. Лі Ван зазирнула з кручі в долину, туди, де збутнілий Клондайк бурхливим потоком мчав у міжгір’ї. Один пес використав нагоду, підповз до сковороди і вправно, як кіт, скинув лапою на землю шматок м’яса. Лі Ван краєчком ока зловила цей рух, і собака, клацнувши зубами, з гарчанням відскочив назад, діставши полінякою по носі.
— Не вийшло, Оло! — засміялась вона, підіймаючи м’ясо й не спускаючи з собаки очей. — Ти вічно голодний, і твій ніс завжди призводить тебе до біди.
Другий пес приєднався до Оло, і вони обоє стояли й задирливо дивились на жінку. Шерсть на спині і загривку настовбурчилась, тонкі губи кривились і бралися огидними зморшками, відкриваючи хижі, загрозливі ікла; навіть носи їм поморщились і тремтіли. Собаки гарчали, як вовки. З вовчою ненавистю і злістю вони були ладні кинутись на жінку і звалити її з ніг.
— І ти, Баш, також? Такий же норовистий, як і твій господар... хочеш покусати руку, що тебе годує... Чого лізеш? Ось, діставай своє! Отак!..
З цим вигуком вона шпурнула в них полінякою. Собаки відхилилися, проте не відступили. Відбігши кожен в інший бік, вони поприпадали до землі і з гарчанням підповзали до неї. Лі Ван звикла боротися за панування над вовкодавами ще звідтоді, як малим дівчатком стала на ноги і, перехитуючись, ходила між паками шкур по намету, і тому знала, що наближається небезпечний момент.
Баш спинився, і всі його м’язи напружились, щоб стрибнути. Оло підповзав ближче, звідки можна було напасти.
Лі Ван узяла дві головешки за обсмалені кінці і приготувалась до бою. Оло спинився, але Баш стрибнув. Її вогненна зброя зустріла його ще в повітрі. Пролунало верескливе скавучання й запахло смаленим м’ясом та шерстю. Собака став качатися в багнюці, а Лі Ван встромила йому в пащеку обгоріле поліно. Скажено клацнувши зубами з болю, Баш відскочив від неї і з дикого переляку чимдуж кинувся тікати. Оло й собі почав відступати, коли Лі Ван нагадала йому, хто тут господар, почастувавши важким поліном по спині. Під цілою зливою головешок собаки відступили аж на кінець табору, посідали і стали скиглити й скавучати, зализуючи рани.
Лі Ван здмухала з м’яса попіл і сіла. Серце її билося спокійно, подія відійшла в минуле. У її житті таке траплялось кожного дня. Під час цієї сутички з собаками Канім навіть не поворухнувся, а все солодко хропів.