— Уставай, Каніме, — покликала вона, — денна спека зійшла, і дорога чекає на нас.
Укривало з білячих шкурок заворушилося. Висунулась бронзова рука і відкинула його. Чоловікові повіки піднялися й знов зімкнулися.
«У нього був важкий клунок, — подумала вона. — І він утомився від ранкового переходу».
Комар укусив її за шию. Вона змастила незахищене місце мокрою глиною з грудки, що була в неї завжди напохваті. Уранці, видираючись на перевал серед цілої хмари комарів, чоловік і жінка мастили себе липкою глиною, яка висихала на сонці і вкривала їм обличчя глиняною маскою. Ці маски репались від руху м’язів на обличчі, їх треба було відновлювати, і через те шар глини був неоднаковий і нерівний на вигляд.
Лі Ван обережно, але наполегливо трясла чоловіка, аж доки він зовсім прочумався й сів. Перший його погляд був на сонце, і, тільки перевіривши час за цим небесним хронометром, він сів коло вогнища і заходився пожадливо нищити м’ясо. Це був високий індіянин, зростом повних шість футів, широкоплечий, з добрячими м’язами. У проникливому погляді очей у нього було більше розуму, ніж звичайно в людей його раси. Риси його обличчя казали про сильну, незламну волю, і воля ця разом із первісною суворістю засвідчували природжене заповзяття в змаганні до будь-якої мети і здатність бути люто жорстоким у разі якоїсь перешкоди.
— Завтра, Лі Ван, матимемо бенкет, — він гарненько висмоктав мозок із кістки і шпурнув її собакам. — Завтра будуть у нас млинці з яблуками, смажені на свинячому салі, і цукор... а це ще смачніше.
— Млин-ці? — перепитала вона зацікавлено, наче пережовуючи незнайоме слово.
— Еге ж, — відповів Канім зверхньо. — Я навчу тебе, як готувати нові страви. Ти, звісно, не знаєш про що я кажу, та й багато чого ти ще не знаєш. Ти все своє життя жила собі в глухому закутку землі і нічого не тямиш. Але я, — він випростався і гордо подививсь на неї, — я — великий мандрівник, я бував по всіх усюдах, навіть серед білих людей, і знаю, як вони живуть і як живуть багато інших народів. Я не дерево, щоб завжди стояти на одному місці і не знати, що робиться за сусіднім пагорком. Я — Канім-Човен!.. Я такий, щоб іти, куди хочу, мандрувати по всіх місцях і вивчати світ уздовж і впоперек.
Вона покірно схилила голову.
— Це правда. Все своє життя я їла рибу, м’ясо, ягоди і жила в глухому закутку землі. Я ніколи не думала, що світ такий великий, доки ти не викрав мене у мого плем’я і доки я не стала варити тобі їсти і дбати про тебе під час наших нескінченних мандрівок.— Вона підвела на нього очі. — Скажи мені, Каніме, чи шлях наш прийде колись до кінця?
— Ніколи, — відповів він. — Мій шлях, як світ, він не має кінця. Мій шлях і є світ, і я ходжу по ньому з того часу, як ноги почали носити мене, і ходитиму, аж доки помру. Мій батько й мати, може, вже повмирали, бо я давно їх бачив, але мені однаково. Моє плем’я таке саме, як і твоє. Воно завжди сидить на одному місці — далеко звідси — але мені немає ніякого діла до мого плем’я, бо я Канім-Човен.
— А я, Лі Ван, хоч я так стомилась, також повинна ходити з тобою, доки помру?
— Ти, Лі Ван, моя жінка, а жінка йде слідом за своїм чоловіком, хоч куди б він пішов — такий закон. А коли б такого закону не було, то це стало б законом Каніма, бо він сам настановлює закони собі й усім своїм.
Вона знову схилила голову, бо знала один лише закон: чоловік — господар жінчин.
— Не поспішай, — спинив її Канім, коли вона стала вкладати в мішок нужденне таборове причандалля. — Сонце ще гаряче, але дорога спускається в долину, і йти буде легко.
Жінка покірно облишила роботу й сіла.
Канім уважно подивився на неї.
— Ти ніколи не сідаєш навпочіпки, як інші жінки. Чому це? — спитав він.
— Бо так незручно, — відповіла вона, — так я більше втомлююсь і ніколи не можу відпочити.
— А чому, коли ти йдеш, то ставиш ступні не прямо, а навскіс?
— Не знаю. Мабуть, у мене ноги не такі, як у інших жінок.
В очах Каніма промайнуло задоволення, але він нічим не виявив його.
— У тебе волосся чорне, як у всіх жінок, але ти завважувала, що воно тонше й м’якше, ніж у інших?
— Завважувала, — відповіла вона коротко, незадоволена таким холодним розглядом її вад.
— Ось уже минув цілий рік, як я забрав тебе від твого народу, а ти й досі така сама соромлива і так само боїшся мене, як тоді, коли я вперше поглянув на тебе. Скажи, чому це?
Лі Ван похитала головою:
— Я боюся тебе, Каніме, бо ти великий і такий чудний. Потім... ще перш ніж ти глянув на мене, я боялася молодих хлопців... Я не знаю... я не можу сказати... мені здавалося, немов я не для них, немов...