— Немов? — нетерпляче спитав він.
— Немов вони не такого роду, як я.
— Не такого роду? — повільно промовив він.— Якого ж ти роду?
— Не знаю. Я... — вона розгублено похитала головою. — Я не можу сказати словами те, що я почуваю. Я завжди була якась чудна. Я не подібна до інших дівчат, що хитрощами приваблюють хлопців. Я ніколи така не була. Мені здавалось, що так не годиться, що так дуже погано робити.
— А що ти найперше пам’ятаєш зі свого життя? — несподівано спитав Канім.
— Пау-Ва-Кан, мою матір.
— І нічого більше до цього?
— Нічого більше.
Канім не відривав своїх очей від неї, ніби хотів дошукатися чогось у її душі, і помітив, що вона вагається.
— Подумай гарненько, подумай, Лі Ван, — суворо сказав він.
Вона щось пробурмотіла, в очах видно було благання, але його воля підкорила її і вирвала з уст слова.
— Це були тільки сни, Каніме, погані сни дитинства, тіні того, що ніколи не існувало. Невиразні привиди, як у собак, коли вони сплять, згорнувшись проти сонця, і виють уві сні.
— Розкажи мені про те, що було раніше за твою матір, Пау-Ва-Кан, — наказав він.
— Це тільки напівзабуті спогади, — все не важилась вона.— Дитиною я бачила сни з розплющеними очима, серед білого дня. Коли я розповідала, які я чудні речі бачу, то з мене сміялися, а діти лякались мене й утікали. Я пробувала розмовляти про це з матір’ю, Пау-Ва-Кан, але вона лаяла мене, казала, що це зле, і навіть била мене. Я думала, це в мене хвороба, щось ніби чорна неміч, яка прикидається старим людям... Коли я виросла, сни мої минули... Тепер я не можу згадати... — вона розгублено притиснула руку до чола — ...вони десь тут, але я не можу піймати їх, і тільки...
— Тільки... — повторив Канім, силкуючись допомогти їй.
— Тільки одну річ я пам’ятаю. Але ти будеш сміятися, скажеш, це дурниця, такого не буває.
— Ні, Лі Ван. Сни — завжди сни. Вони можуть бути туманними спогадами про інші життя, якими ми жили. Я колись був лосем. Я твердо вірю, що я був колись ним, коли згадаю, що я бачив і чув у своїх снах.
Тривога його все зростала, і, хоч як силкуючись, він не міг цього приховати. Але Лі Ван нічого не помічала, шукаючи слів змалювати той сон, що вона колись бачила.
— Я бачу втоптаний сніг між деревами, — почала вона, — і слід людини, що ледве повзе на руках і ногах.
Я бачу й саму людину в снігу, і мені здається, що я зовсім близько від неї. Вона не подібна до справжніх людей, бо на обличчі в неї росте волосся, багато волосся. Воно таке саме, як і на голові, жовте, як літнє хутро в ласички. Очі цієї людини заплющені, але часом вона розплющує їх і чогось шукає навколо себе. Вони сині, як небо, а коли зазирають мені в очі, то перестають шукати. Рука рухається помалу-помалу, неначе знесилена, і я почуваю...
— Ну? — хрипко прошепотів Канім. — Ти відчуваєш...
— Ні-ні!.. — хапливо крикнула вона. — Я нічого не відчуваю. Хіба я сказала «відчуваю»? Я не це мала на увазі. Не може бути, щоб я це мала на увазі. Я бачила, тільки бачила, і все, що я бачила, була людина на снігу з синіми, як небо, очима і з волоссям, як шерсть у ласички. Я бачила це багато разів, і завжди ту саму людину в снігу.
— А себе ти бачила коли-небудь? — спитав він, нахилившись уперед і напружено вдивляючись їй в очі. — Чи бачила ти коли-небудь себе поряд із людиною на снігу?
— Як же я могла себе бачити? Хіба ж я не жива?
У нього одразу послабли напружені м’язи. Він одхилився назад, щоб вона не спостерегла збудженості й задоволення в його очах.
— Я поясню тобі, Лі Ван, — промовив він рішучим тоном. — У якомусь попередньому житті ти була пташкою, маленькою пташинкою, і ти все це бачила, і в тебе збереглися спогади про це. Тут нічого немає дивного. Я колись був лосем, а батько мого батька після смерті став ведмедем. Це казав шаман, а шамани ж ніколи не брешуть. Так Шляхом Богів ми йдемо від життя до життя, і тільки боги знають усе і розуміють, що до чого. Сни і тіні снів — це тільки наші спогади й нічого більше. І коли собака спить проти сонця і скавучить уві сні — він також бачить те, що було колись у минулому. Ось Баш, безперечно, був колись вояком. Я твердо переконаний, що він був вояком.
Канім кинув собаці кістку і звівся на ноги.
— Час уже, рушаймо. Сонце ще, правда, припікає, але холодніше вже не буде.
— А ці білі люди, які вони? — відважилась спитати Лі Ван.
— Такі самі, як ти і я, — пояснив він, — тільки шкіра не така темна. Ти побачиш їх перше, ніж день звечоріє.