Але справжнім героєм дня виявився Дікенсен, Маленький Дікенсен. Він приїхав у цей край з великими мріями і з повними кишенями грошей. Проте разом із грішми розвіялись і мрії, і, щоб заробити на дорогу назад до Штатів, він став за рахівника в маклерську контору «Голбрук і Мейсон». Потойбіч вулиці, саме напроти цієї контори, і лежали ті колоди, що на них сидів Імбер. Дікенсен побачив його через вікно, коли йшов снідати. Повернувшись після сніданку в контору, він знов подивився у вікно: старий сиваш, як і перше, сидів на купі дерева.
Дікенсен раз по раз позирав у вікно і потім також усе своє життя дуже пишався власною проникливістю. Він був романтичний хлопець, і старий поганин там на колодах вдавався йому наче втіленням племені сивашів, яке незворушно споглядає навалу англосаксів на рідну землю.
Минали години по годинах, а Імбер усе сидів, не міняючи пози, не поворухнувши жодним м’язом. Дікенсен згадав випадок із чоловіком, який сидів на санках посеред головної вулиці, де ввесь час сновигали люди. Усі думали, що він спочиває, але згодом, коли до нього доторкнулись, виявилось, що він уже замерз і захолов, і це серед найлюднішої вулиці в місті. Тіло, щоб розігнути — інакше його не можна було покласти в труну — довелось волокти до вогню, аби воно відтануло. Дікенсен аж здригнувся на ці спогади.
Пізніше Дікенсен вийшов на вулицю викурити сигару й трохи прогулятись. За яку хвилину на вулиці з’явилась Емілі Тревіс. Це була вродлива, з вишуканими манерами, чарівна дівчина, що вбиралась і в Лондоні, і на Клондайку, як і личить дочці гірничого інженера-мільйонера. Маленький Дікенсен поклав сигару на підвіконня так, щоб потім взяти її знову, і підняв капелюха.
Вони розмовляли хвилин, може, з десять, коли це Емілі Тревіс, глянувши через його плече, злякано скрикнула.
Озирнувшись, Дікенсен мимохіть і собі здригнувся. Імбер перейшов вулицю і став біля них, немов якась похмура тінь, уп’явшись голодними очима в дівчину.
— Чого тобі треба? — хоробро спитав Дікенсен тремтячим голосом.
Імбер щось пробубонів і підійшов упритул до Емілі Тревіс. Він уважно й пильно оглянув її всю, з голови до п’ят. Найбільше його зацікавило її шовковисте каштанове волосся і рум’янець на щоках, укритих ніжним пухом, як крильця метелика. Він обійшов навколо неї і оглянув її так, немов перед ним був який кінь або човен. Випадково її рожеве вушко опинилось між його поглядом і променем призахідного сонця і, спаленівши, стало зовсім прозоре. Він спинивсь і довго дивився на нього. Потім уважно приглянувся її голубим очам, знову щось пробубонів, поклав долоню на руку дівчині трохи нижче плеча, а другою своєю рукою зігнув її в лікті. На лиці йому відбився подив і огида, і з презирливим бурчанням він випустив її руку. Вимовивши кілька горлових звуків, він став до дівчини спиною і звернувся до Дікенсена.
Дікенсен його не зрозумів, і Емілі Тревіс засміялась. Імбер похмуро повертався то до Дікенсена, то до дівчини, та вони обоє тільки головами хитали. Він уже хотів був іти собі, коли дівчина раптом скрикнула:
— О, Джиммі, ходіть сюди!
Джиммі перейшов вулицю. Це був високий, дебелий індіянин, одягнений за модою білих людей, із сомбреро на голові, як у королів Ельдорадо. Він заговорив з Імбером, запинаючись і наче давлячись кожним звуком. Джиммі був із племені сітків і погано знав говірки тих індіян, що жили в глибині країни.
— Він Біла Риба плем’я, — пояснив він каліченою англійською мовою, звертаючись до Емілі Тревіс. — Я розумій його не дуже добре. Він хоче бачити головний білий начальник.
— Губернатора, — підказав Дікенсен.
Джиммі ще поговорив із чоловіком із плем’я Білої Риби, і обличчя його споважніло: знати було, що він дуже збентежений.
— Я гадай, йому треба капітан Александер, — пояснив Джиммі. — Він каже, що вбив білий чоловік, білий жінка, білий хлопчик, що він убив багато білий чоловік. Він хоче вмирати.
— Мабуть, божевільний, — зауважив Дікенсен.
— Як ви сказали? — спитав Джиммі.
Дікенсен показав пальцем на голову й покрутив ним.
— Може, може! — відповів Джиммі і повернувся до Імбера, що весь час вимагав найголовнішого серед усіх білих людей.
До них підійшов полісмен з кінної поліції (у Клондайку вона була спішена). Йому передали Імберове бажання. Полісмен був плечистий, кремезний юнак із сильними стрункими ногами, зростом на півголови вищий навіть за Імбера. У нього були сірі очі з холодним, рішучим виразом, і тримався він із тою свідомістю своєї сили, що переходить у спадковість і виховується традицією. Те, що полісмен був надзвичайно молодий, майже хлопчисько, і його ніжні щоки могли б зашарітись так само легко, як у молодої дівчини, ще більш підкреслювало його мужність.