Прийшов і третій білий чоловік із великою силою різних чудесних речей і всяких харчів. Він виміняв у нас двадцять найкращих собак і подарунками та обіцянками звабив і забрав із собою в далеку невідому путь десятеро наших молодих мисливців. Казали потім, що вони загинули в снігах Крижаних гір, де ніколи ще не бувала людина, а може, й у Горах Мовчання — за краєм землі. Але хоч як там не було, а тільки плем’я Білої Риби ніколи більше не бачило ні тих молодих мисливців, ні тих собак.
І що не рік, то приходили все нові й нові білі люди, приносили подарунки і забирали з собою наших хлопців. Часом вони повертались і оповідали дивні речі про небезпеки та про важку працю в тих краях, що за землею пеллі, а часом і зовсім не повертались, і ми сказали: якщо вони не бояться за життя, ці білі люди, то це тому, що в них багато життів. А нас, людей плем’я Білої Риби, мало, і наші молоді хлопці не повинні більше йти від нас. Проте вони йшли. Ішли й дівчата. Ми були дуже розгнівані.
Правда, ми їли борошно, солону свинину, а також пили чай, що нам дуже сподобався, тільки, коли ми не мали чаю, нам було дуже кепсько, ми ставали скупі на слова і швидкі на гнів. Так поступово ми почали жадати тих речей, які нам привозили на обмін білі люди. Обмін! Обмін! Увесь час самий тільки обмін! Одної зими ми продали наше м’ясо за годинники й дзиґарі, що не хотіли йти, за терпуги, що були стерті, і за нічого не варті револьвери без набоїв. І тоді прийшов голод, у нас не було м’яса, і сорок людей померло, не дочекавшись весни.
«Ми тепер стали виснажені, — казали ми, — і плем’я пеллі нападе на нас і захопить нашу землю». Але як було з нами, так було і з ними. Вони були такі самі виснажені й не могли йти проти нас.
Мій батько, Отсбаок, дужий вояк, був тепер старий і вельми мудрий. От він і сказав ватагові: «Дивись! Наші собаки нічого не варті. У них немає густої шерсті, немає сили. Вони бояться морозу й дохнуть від роботи. Ходімо в селище і перебиймо їх. Лишімо тільки сук вовчої породи. На ніч відв’яжемо їх, щоб вони могли спаруватися з дикими лісовими вовками, і у нас знову буде порода дужих собак із теплим хутром».
Батькової поради послухались, і ми, плем’я Білої Риби, уславились своїми собаками, найкращими в цілому краї, але тільки собаками — не людьми. Кращі з наших молодих хлопців та дівчат залишили нас і пішли з білими людьми в далекі місця. Дівчата часом вертались до нас старі й знесилені, як Нода, а часом і зовсім не вертались. Молоді хлопці, коли й приходили знову посидіти біля нашого вогнища, то в них були вже погані звичаї, погані слова, вони пили якесь погане питво, днями й ночами гуляли в карти. На серці у них завжди було неспокійно, і на перший поклик білих вони знову йшли від нас не знати куди. У них не було ні послуху, ні поваги, вони знущалися з давніх звичаїв, глузували у вічі з ватагів і шаманів.
Кажу-бо, стали ми кволим народом, ми — плем’я Білої Риби. Ми віддали наші теплі хутра й шкури за тютюн, за віс-кі, за тонкі бавовняні тканини, в яких ми тремтіли з холоду. До нас прийшла хворість, і чоловіки й жінки стали кашляти та обливатись потом у довгі ночі, а мисливці, ідучи слідом звіра, випльовували кров на сніг. То в одного, то в другого бухала з горла кров, і він умирав. Жінки стали мало родити, і діти народжувались слабосилі й хворовиті. Потім прийшли до нас від білих людей ще й інші хвороби, яких ми не знали й не розуміли. Віспа, кір — так, я чув, їх називали. І ми вмирали від них, як умирають лососі в тихих протоках після нересту, коли їм уже ні задля чого жити.
Але ось що дивно! Білі люди приходили до нас як подих смерті. Усі їхні звичаї призводять до смерті, вони дишуть нею, а проте самі вони не вмирають. У них віскі, тютюн, короткошерсті собаки; у них усякі хвороби — віспа, кір, кашель, кров з горла; у них біла шкіра, у них револьвери, що стріляють шість разів підряд і нічого не варті. Та дарма: з усіма своїми хворобами вони гладшають, і гараздують, і накладають свою важку руку на цілий світ, і топчуть собі під ноги інші народи. А їхні жінки, матері їхніх чоловіків, ніжні, як маленькі діти; такі тендітні, але живучі. З кволості, хворовитості й випещеності народжується сила, могутність і влада. Вони або боги, або дияволи — не знаю. Та й що можу знати я, старий Імбер, з плем’я Білої Риби? Одне тільки я знаю, що їх не можна зрозуміти, цих білих людей, вічних мандрівників і войовників.