Але сонце почало мандрівку назад, північна темрява змінилася на крицеву барву світанку, сніг став танути, по обмерзлих порогах ринула вода, і шукачі заходилися промивати золото. Вдень і вночі жовта глина й нарінок пробігали крізь швидкі заставки, віддаючи свій викуп дужим людям із півдня. І під час тої метушні прийшла пора Грейс Бентам. До всіх така пора приходить у свій час — звісно, коли ми не занадто вайлуваті. Багато людей цнотливі не тому, що люблять чесноту, а просто з лінощів. Той, хто піддавався хвилевій спокусі, знає, що це таке. Саме тоді, як Едвін Бентам важив золотий пісок на прилавку бару в Розтоці — подостатком його піску переходило через той сосновий прилавок! — Грейс Бентам зійшла з гори й прошмигнула до хатини Клайда Вортона. Вортон не сподівався її, але це не міняло справи. І скільки нещастя та даремного чекання можна було б уникнути, якби панотець Рубо не побачив її та не звернув убік з головної стежки.
— Дитино моя...
— Стривайте-но, панотче! Я вас поважаю, хоча й не признаюся до вашої віри, але не ставайте межи цією жінкою і мною!
— Чи ви знаєте, що робите?
— Знаю! Хоч би ви були всемогутній бог і погрожували кинути мене до вічного вогню, то й то я не поступився б вам у цьому.
Вортон посадив Грейс на стільці й войовниче заступив її.
— Сідайте он на тому ослоні й помовчте, — провадив він, удаючись до єзуїта. — Тепер моя черга. А ваша буде потім.
Панотець Рубо чемно вклонився й сів. Він був лагідна людина й навчився чекати свого часу. Вортон підсунув собі стільця близенько до Грейс і стиснув їй руку.
— То ти любиш мене, правда? І вивезеш звідси?
З її обличчя було видно, що з цим чоловіком їй легко й спокійно, що вона покладається на нього.
— Люба, хіба ж ти не пам’ятаєш, що я тобі казав тоді? Звісно, я...
— Але як же ти зможеш? А промивати золото?
— Буду я думати про такі дурниції. От, наприклад, передам усю справу панотцеві Рубо. Довірю йому здати мій пісок до компанії.
— Лишень подумати! Я вже ніколи не побачу його.
— То й слава богу!
— Але поїхати... Ох, Клайде, я не можу! Не можу!
— От тобі й маєш! Звісно, можеш. Здайся на мене. Ось тільки зберемо деякі речі та й рушимо, і...
— А як він прийде сюди?
— Я потрощу йому всі...
— Ні, ні! Не треба битися, Клайде! Обіцяй мені.
— Гаразд! То я лише скажу хлопцям прогнати його з ділянки. Вони бачили, як він поводився з тобою, та й самі не дуже люблять його.
— Ой ні, не треба! Не роби йому боляче.
— А що ж? Спокійно дивитися, як він забере тебе в мене на очах?
— Ні-і, —стиха мовила вона, ніжно гладячи його руку.
— Ну, то дай мені самому впоратися з ним і ні про що не турбуйся. Будь певна, я його не покалічу. Він страх як клопотався, боліло тебе чи ні! Ми не заїжджатимемо до Доусона. Я перекажу, щоб двоє хлопців налагодили човна й відвели до Юкону. А ми перейдемо через перевал і спустимося річкою Індіяною їм назустріч. Потім...
— Що потім?
Її голова схилилася до нього на плече. Їхні голоси перейшли в тихий шепіт, кожне слово було пестощі. Єзуїт нервово засовався на ослоні.
— Що потім? — знову спитала вона.
— Потім очепами поженемо човна вгору, перетнемо пороги Білого Коня і Квадратовий яр...
— Ну?
— А далі річкою Шістдесята Миля, потім будуть озера, Чілкут, Дая, а там уже й Солона Вода.
— Але ж, любий, я не вмію підпирати човна.
— Дурненька! Я ж візьму Ситку Чарлі, він знає, кудою слід плисти і де найкраще спинятися. Він найкращий мандрівник з усіх, кого я бачив, дарма, що індіянин. Тобі доведеться лише сидіти в човні, співати пісень і грати роль Клеопатри, та ще відганяти... хоча ні, нам пощастило: комарів ще немає.
— А що ж далі, мій Антонію?
— А далі пароплав, Сан-Франциско й цілий світ! Ніколи вже ми не повернемося в цю прокляту дірку. Подумай собі! Цілий світ, і вибирай з нього, що хочеш! Я свою пайку продам. Ми ж дуже багаті. Волдвортів синдикат дасть мені півмільйона за те, що лишилося в землі, та ще вдвічі стільки я маю в нарінку і в сейфах компанії. Поїдемо в Париж на всесвітню виставку. Навіть до Єрусалима, якщо захочеш. Купимо палац в Італії, і ти досхочу гратимеш у ньому Клеопатру... Ні, ти будеш Лукреція, Актея або ще хтось, як схоче твоє серденько. Тільки гляди, не...
— Цезарева дружина понад усякі підозри.
— Звісно, але...
— Але я не буду дружиною твоєю, любий, так?
— Я не це хотів сказати.
— Але ти все одно любитимеш мене як дружину і ніколи, ніколи не... Ох, я знаю, ти будеш такий самий, як і інші чоловіки. Тобі обридне і... і...
— Як ти можеш? Я...
— Обіцяйся мені.
— Авжеж, обіцяюся!