— Ти так легко це кажеш, любий. Звідки ти можеш бути певний? А я? Я так мало можу тобі дати, а все ж так багато... О Клайде! Обіцяйся, що ніколи не кинеш мене!
— Ну от! Надто рано ти починаєш сумніватися. Адже сказано: «Доки смерть нас не розлучить».
— Гай-гай, я вже раз казала такі слова... йому, а тепер...
— А тепер, моя кохана, більше не муч себе такими розмовами. Звісно, я ніколи, ніколи не...
І вперше їхні тремтячі уста зійшлися. Панотець Рубо дивився крізь вікно на дорогу, але врешті не витримав. Він кахикнув і озирнувся.
— Тепер ваша черга, панотче!
Вортонове обличчя сяяло вогнем першого поцілунку. В голосі його бриніла певність у свою перемогу. Він не мав жодного сумніву, чим скінчиться їхня розмова. Так само була певна й Грейс, бо усміх грав у неї на устах, як вона глянула на священника.
— Дитино моя, — почав той, — серце мені крається з жалю до вас. Ваша мрія чудова, але вона не може справдитися.
— А то через що, панотче? Я ж погодилася.
— Ви самі не знаєте, що робите. Ви не подумали за присягу, що її склали перед богом тому, кого назвали своїм чоловіком. Мій обов’язок нагадати вам тепер про святість такої обітниці.
— А як я розумію її святість і все ж відмовляюся від неї?
— Тоді бог...
— Який бог? Бог у мого чоловіка такий, що я не можу його визнавати. Отже, є багато богів.
— Дитино! Не кажіть такого! Ох! Ви так не думаєте, я розумію. В мене теж були такі хвилини. — На мить він перелинув у свою рідну Францію, і жінку, що сиділа перед ним, заступила інша, з задуманим обличчям і сумними очима.
— Що ж, панотче, виходить, мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далі? Чому мені не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!
— Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернітеся. Здайтеся на його волю, і темрява зникне. О дитино моя...
— Ні, шкода й мови. Як я собі постелила, так і висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарає, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жінка.
— Моя мати була жінка.
— Так, але...
— І Христос народився від жінки.
Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі її написана була рішучість. Усміх зник. А панотець Рубо розпочав з іншого боку.
— У вас є діти?
— Колись я хотіла їх мати, але тепер ні. І я рада, що нема.
— А мати?
— Мати є.
— Вона вас любить?
— Так.
Вона відповіла пошепки.
— А брат? Ні, це не те, він чоловік. А сестра є?
Вона, тремтячи, кивнула головою.
— Молодша? На багато?
— На сім років.
— І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матір? І свою сестру? Вона стоїть на порозі свого жіночого життя, і ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неї. Чи ви могли б піти до неї, подивитися на її свіже молоде личко, взяти її руку в свою, притулитися своєю щокою до її щоки?
На цю мову їй в уяві постали такі живі образи, що вона не витримала.
— Годі! Годі! — закричала Грейс і зіщулилася, як собака під батогом.
— Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.
У погляді його світилося глибоке співчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона підвела голову.
— Я подамся далеко. Вони ніколи мене не побачать і врешті забудуть. Я немов умру для них. І... і я поїду з Клайдом... сьогодні.
Здавалося, що вже на тому кінець. Вортон ступив наперед, але священник звів руку й спинив його.
— Ви хотіли мати дітей?
Грейс мовчки кивнула головою.
— І просили їх у бога?
— Часто.
— А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?
Панотець Рубо зиркнув на чоловіка, що стояв біля вікна.
На мить обличчя їй засяяло, але відразу згасло. Вона збагнула, що той має на думці. Вона звела руки, благаючи пожаліти її, але священник повів далі:
— Чи ви можете уявити собі невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо світ не такий суворий до дівчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути горді й щасливі з вашого сина, знаючи, що інші діти...
— О, майте милосердя! Досить!
— Все на дитині окошиться...
— Мовчіть! Мовчіть! Я вернуся! — вона впала йому до ніг.
— Дитина ростиме, не відаючи нічого поганого, аж одного дня їй люди кинуть в обличчя страшне слово...
— Ох, боже мій! Боже мій!
Грейс голосила на підлозі. Священник зітхнув і підвів її на ноги. Вортон кинувся до неї, та вона порухом спинила його.