— Дай мені три дні, — благав Мелмют Кід — Може, тобі покращає або щось інше нагодиться.
— Ні.
— Лише три дні.
— Ви мусите йти звідси.
— Два дні.
— Це моя дружина і мій син, Кіде. Не проси мене такого.
— Один день.
— Ні, ні! Я велю...
— Один тільки день. Ми якось розтягнемо харчі, а я, може, заб’ю лося.
— Ні... або добре: один день, але ні хвилини більше. Тільки, Кіде, не... не лишай мене самого стрічати смерть. Один постріл, раз потягти за курка. Ти розумієш. І не забувай! Не забувай, що то плоть од плоті моєї, і я не доживу, щоб побачити його.
Поклич сюди Рут. Я хочу попрощатися з нею, сказати, хай дбає про хлопця й не чекає, доки я помру. Як я їй цього не скажу, то вона ще не схоче йти з тобою. Прощавай, друзяко, прощавай. Стривай, Кіде... я... треба копати вище скелі, коло зсуву. Там я намивав на сорок центів золота з одного заступа. А ще, Кіде... — Мелмют Кід нахилився нижче, щоб почути останні пригаслі слова людини, яка, помираючи, переборола власні гордощі, — Пробач мені, що... ти знаєш... Кармен.
Залишивши жінку, що потиху плакала над своїм чоловіком, Мелмют Кід натягнув на себе парку, почепив лижви, узяв рушницю і подався в ліс. Кідові не в первину були суворі випробування Півночі, але ще ніколи не доводилося йому стояти перед таким важким завданням. Абстрактно беручи, це була проста математична формула: троє життів проти одного, на смерть рокованого. Але тепер він вагався. П’ять років плекали вони свою щиру приязнь, завжди поруч на річках і стежках, у таборах і в копальнях, віч-на-віч зі смертю, на ловах, і в повінь, і в голод. Ця приязнь була така велика, що він не раз відчував дивні ревнощі до Рут із першого ж дня, як вона стала межи ними. А тепер треба було самому покласти край їхній приязні.
Він благав у Бога послати йому лося, одного тільки лося, але вся дичина наче покинула той край. Коли смеркло, змучений мисливець насилу побрів до табору голіруч і з важким серцем. Дике собаче виття й пронизливий Рутин крик змусили його наддати ходи.
Примчавши до табору, він побачив, що жінка вимахує сокирою серед зграї розлючених собак. Собаки зламали залізний закон своїх господарів і накинулися на харчі. Кід прилучився до бойовища, орудуючи рулею, і знову відбулася предковічна жорстока трагедія природного добору. Рушниця й сокира розмірено здіймалися й опускалися, влучали й схиблювали; гнучкі тіла з дикими очима й запіненими іклами звивалися на всі боки; людина й звірина заповзято боролися за перевагу. Врешті набиті собаки поповзли до краю світляного кола від вогнища, зализуючи рани й голосячи до зірок над своєю бідою.
Собаки зжерли весь запас сушеної лососини, і на більше як двісті миль пустельної дороги лишилося десь із п’ять фунтів борошна. Рут вернулася до свого чоловіка, а Мелмют Кід заходився білувати собаку, що лежав із розтрощеним черепом. Він порізав ще тепле м’ясо на шматки й старанно поховав усе, крім пікури й тельбухів, що їх кинув недавнім товаришам убитого собаки.
Ранок приніс новий клопіт. Собаки почали кусатися між собою. Вся зграя кинулася на Кармен, що й досі ще чіплялася за життя. Не допоміг і батіг. Собаки звивалися й скавчали від ударів, але розбіглися аж тоді, коли від Кармен не лишилося й сліду — ні кісток, ні шкури, ані навіть шерсті.
Мелмют Кід заходився коло свого діла, прислухаючись до Мейсонового маячіння, що знову був у Тенесі, і вів гарячі суперечки з друзями своєї молодості.
Сосни росли близько одна від другої, і Кід порався швидко. Рут слідкувала, як він лаштував схованку, таку, як часом роблять мисливці, щоб уберегти м’ясо від росомах і собак. Один по одному він пригнув вершечки двох сосонок мало не до землі і зв’язав їх ремінцем із лосевої шкури. Потім уговкав собак і запріг їх у двоє санок, куди навантажив усе добро, крім тих хутр, що були на Мейсонові. А в ті хутра Кід щільно загорнув Мейсона, обмотав його шнурками і кінці шнурків прив’язав до зігнутих сосонок. Раз різонути мисливським ножем — і сосонки, випроставшись, піднесуть тіло високо в повітря.
Рут чула останню волю чоловіка й не сперечалася. Сердешна добре засвоїла науку слухняності. Вона змалку звик-ла до покори й бачила, що всі жінки коряться панові світу — чоловікові; заперечувати йому просто не годилося. Кід дозволив їй на коротку хвилю вилити своє горе, коли вона цілувала чоловіка — її народ не мав такого звичаю — потім одвів Рут до передніх санок і допоміг надіти лижви. Наосліп, машинально вона взяла жердину та батога і, погейкуючи на собак, рушила в дорогу. Кід вернувся до непритомного Мейсона; Рут уже зникла, а він усе сидів, зігнувшись коло багаття; чекав, сподівався, молився, щоб товариш помер.