— Хто ви такий? — спитав Кід, чітко вимовляючи слово по слові.
Чоловік наче нічого не чув.
— Звідки ви прийшли?
— «За водою плине корабель наш», — заспівав чоловік у відповідь тремтячим голосом.
— Напевне, бідолаха приплив на судні, — сказав Кід і трусонув ним, сподіваючись привести його до тями.
Але чоловік скрикнув — певно, від болю — і схопився рукою за бік. Тоді поволі підвівся, спираючись на стіл.
— Вона сміялася з мене... а в очах її була ненависть... вона... не хотіла... йти...
Голос його завмер, і він знову став хилитися, та Мелмют Кід схопив його за руку й вигукнув:
— Хто? Хто не хотів іти?
— Вона, Унга. Вона сміялася й хотіла мене вбити, вдарила ось так. А потім...
— Ну?
— А потім…
— Що ж потім?
— А потім він лежав на снігу, тихо-тихо, довго лежав. Він ще й досі нерухомо... в снігу...
Кід і Принс безпорадно перезирнулися.
— Хто лежав на снігу?
— Вона, Унга. Вона з ненавистю подивилася на мене, а тоді...
— Ну? Що?
— А тоді взяла ножа, отак — раз, раз... Вона була квола. Я йшов дуже помалу. А там багато золота, в тому місці, дуже багато золота.
— Де Унга?
Мелмют Кід подумав, що вона, може, вмирала десь за милю від них. Він несамовито тряс бідолаху й допитувався:
— Де Унга? Хто така Унга?
— Вона там... на снігу...
— Кажи ж бо! — Кід міцно стиснув його за руку.
— І я лишився б там... на снігу... але... мені... треба... віддати борг. Тяжко... було нести... та я мушу... віддати... віддати борг... я... мушу...
Незладне белькотіння стихло, він понишпорив у кишені й витяг торбинку з оленячої шкури.
— Борг... віддати... п’ять фунтів... золота... я позичив у Мелмюта... Кіда... я...
Знесилена голова впала на стіл, і Мелмют Кід уже не зміг її підвести.
— Це Уліс, — сказав Кід спокійно й кинув гамана з золотим піском на стіл. — Певно, Акселеві Гундерсону та його дружині кінець. Ану, вкриймо його добре. Він індіянин, то, либонь, викишкається, а тоді розповість нам про все. Коли вони розрізали на ньому одежу, то побачили з правого боку на грудях дві незагоєні рани від ножа.
— Я оповім за все, як умію, але ви зрозумієте. Почну з самого початку: розкажу про себе й про неї, а вже тоді про нього.
Той, що мав видрячі хутра, присунувся до грубки, як то роблять люди, що довго не бачили вогню і бояться, щоб той Прометеїв дар раптом не зник. Мелмют Кід поправив каганця й поставив його так, щоб світло падало оповідачеві на обличчя. Принс примостився на лежанці й наготувався слухати.
— Я Наас, ватаг і ватагів син, народжений між заходом і сходом сонця на бурхливих хвилях, в уміякові мого батька. Цілу ніч чоловіки сиділи на веслах, а жінки вичерпували воду, що заливала нас. Ми змагалися з бурею. Солоні бризки замерзали на материних грудях, і врешті життя її спливло разом із припливом. А я, я приточив свій голос до вітру, до бурі, і вижив. Наша оселя була на Акатані...
— Де? — перепитав Мелмют Кід.
— На Акатані, в Алеутії. Акатан за Чігніком, за Кардалаком, за Унімаком. От я й кажу, наша оселя була на Акатані, що лежить серед моря, на самому краю світа. У солоному морі ми ловили рибу, тюленів та видр; наші хижки тулилися одна до одної на скелястій смузі між лісом та жовтим узбережжям, де лежали наші каяки. Нас було небагато, і світ нам був дуже малий. Десь на сході лежали чужі землі, острови такі самі, як і Акатан. Ми думали, що весь світ складається з островів, а про інше й гадки не мали.
Я був не такий, як інші люди нашого племені. В піску на березі валялися погнуті балки й поколені хвилями дошки з великого човна. Мій люд ніколи не будував таких човнів. І я пригадую, що на верховині острова, звідки видко було океан на три боки, росла сосна, гладенька, рівна й висока. Такі сосни більше ніде не росли. Казали, що колись у тому місці висадилися двоє людей, довго сиділи, дивлячись на захід сонця. Вони припливли з-за моря тим ото човном, що уламки з нього лежали на піску. Ті люди були білі, як ви, а кволі, як бувають діти, коли тюлені зникають і мисливці вертаються з полювання без здобичі. Я чув про все це від старих чоловіків і жінок, а вони від своїх батьків. Спочатку тим білим чужинцям не подобалися наші звичаї, але потім вони звикли до них, зміцніли від риби й товщу і стали жорстокі. Вони збудували собі окремі хижі й узяли собі за дружин найкращих наших жінок, і згодом у них народилися діти. Так народився й той, хто мав стати батьком батька мого батька.
Я вже казав, що був не такий, як інші наші люди, бо мав у жилах могутню кров білого чоловіка, що прибув з-за моря. Кажуть, що колись, до приходу тих людей, у нас були інші закони. Ті люди були люті та сварливі й билися з нашими чоловіками, доки вже не лишилося нікого, хто б зважився змагатися з ними. Тоді вони поставали ватагами, понищили наші стародавні закони й дали нам нові, і відтоді вже чоловік був сином свого батька, а не матері, як за нашим давнім звичаєм. Ще вони поклали, щоб першому синові припадало все добро по батькові, а його брати й сестри мусили самі собі давати раду. І ще багато інших законів настановили. Вони показали нам, як краще ловити рибу й убивати ведмедів, що їх була сила-силенна по лісах, навчили нас зберігати запаси на голодний час. І все це було добре.