I знову я став юнаком, бо її погляд був поглядом тої Унги, що бігла, сміючись, берегом угору, до материної хатини. Зникла тяжка утома, і голод, і довге чекання. Час настав. Я відчув, що Унга кличе мене притулитися головою до її грудей і забути про все. Вона розкрила мені обійми, і я кинувся до неї. Раптом в її очах спалахнула ненависть, її рука потяглася до мого боку. І вона вдарила мене ножем раз і вдруге.
«Собако! — глузливо крикнула вона, пхнувши мене в сніг. — Свинюко!» Сміх її знову задзвенів серед тиші, і вона вернулася до свого покійника.
Кажу, Унга вдарила мене раз ножем і вдруге, та вона була знесилена з голоду, і мені не судилося вмерти. Проте я хотів лишитися там і заплющити очі у вічному сні разом з тими, чиє життя переплелося з моїм і повело мене невідомими стежками. Але я мав борг, і він не давав мені спокою.
А дорога була довга, холод пекучий, а їжі мало. Мисливці-пеллі не знайшли лосів і пограбували мою схованку. Те саме вчинили й троє білих людей у Макквещені, але вони лежали висохлі й мертві, як я проходив повз їхню хатину. Далі я нічого не пам’ятаю — як я дістався сюди і як знайшов їжу та вогонь... багато вогню.
Скінчивши, він підсунувся до груби так близько, наче хотів увібрати в себе геть усе тепло. Лойовий каганець кидав на стіни химерні тіні.
— А як же Унга?! — вигукнув Принс, ще не стямившись після того, що почув.
— Унга? Вона не захотіла їсти куріпок. Лягла, обнявши його за шию, й сховала обличчя в його жовтому чубові. Я розіклав ближче вогонь, щоб вона не змерзла, але вона пересунулася на другий бік. Я розпалив багаття й там, але що з того, як вона не хотіла їсти. Так і досі лежать вони там у снігу.
— А ви? — спитав Мелмют Кід.
— Я не знаю. Але Акатан малий, і я не хочу повертатися назад і жити край світу. Та й навіщо мені життя? Може, піти до капітана Констентайна, хай накладе мені кайдани, а потім накинуть мотузка — ось так — і я міцно засну. Однак... ні, я ще не знаю.
— Слухай, Кіде! — обурився Принс— Та це ж убивство!
— Цить! — мовив Мелмют Кід.— Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо сказати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати.
Наас присунувся ще ближче до вогню. Запала глибока тиша, і в тиші тій перед очима в кожного зринали дивні видива.
Бог його батьків
Вовчим дочкам, що виховали
й вигодували цілу расу людей
Широко навколо розрісся первісний ліс — огнище бучних комедій і німих трагедій. Боротьба за існування точилася тут з усією первісною жорстокістю. Британці й росіяни змагалися ще за панування в країні Кінець Веселки — самому серці півночі — а золото янкі ще не посіло отих широких володінь. Вовчі тічки й досі нападали на табуни карібу, вибираючи з них по одинці кволих самців та тільних самиць; немилосердно й безжалісно нищили їх, як це творилось протягом сотень і тисяч поколінь. Нечисленні тубільці ще визнавали владу своїх вождів і знаників, виганяли злих духів, спалювали відьом, воювали з сусідами і поїдали своїх ворогів із таким смаком, що свідчив, як добре травлять їхні шлунки. Але це було за часів, коли кам’яний вік тут хилився до занепаду. Уже невідомими доріжками, непрохідними нетрями прибували віщуни заліза. То були люди біляві, блакитноокі, що втілювали в собі невгамовний дух своєї раси. Чи випадково, чи з метою, поодинці, по двоє, по троє вони приходили, що й ніхто не знав звідкіля, і боролись, умирали або йшли далі, невідомо куди. Знахурі лютували, вожді збирали своїх вояків, — і тоді камінь стикався з залізом. Але марно. Як вода маленькими струмочками просмоктується крізь щілини великого резервуара, так і вони текли крізь темні, густі ліси, гірські проходи, плили рікою на човнах із дубової кори або своїми ногами в мокасинах протоптували дорогу для вовкодавів.
То були діти великого народу, нащадки численних матерів. Але у шкури одягнені жильці Північної країни ще цього не знали. Багато було неоспіваних скитальників, що боролися й умирали під холодним північним сяйвом, як умирали їхні брати в гарячих пісках і парних джунглях. І це триватиме аж до того часу, доки остаточно сповниться доля цієї раси.
Була година дванадцята. Вздовж північного небосхилу рожевіло сяйво, пригасало на заході, червоно спалахувало на сході: то десь за обрієм ховалося арктичне сонце. Присмерк швидко переходив у світанок; ночі не було. То вечір вінчався з ранком, і — непомітно для ока — на небі зливалось два сонячних кола.