Пташка кільді боязко щебетала: на добраніч, а ріполов на ввесь голос віщував доброго ранку. З острова на Юконі зграї диких кур виголошували свої скарги, а катр, сміючися, глузливу відповідь дав з потойбічного берега широкої, тихої ріки.
Спереду, на березі тихого, лінивого виру, по два, по три розташовано було човни з березової кори. Гаки з наконечниками зі слонової кістки, стріли з костяними зубцями, луки з ремінців оленячої шкури і прості верші — усе свідчило про те, що каламутною рікою вже йде лосось. Позаду видно було шкіряні шатри, сушняні рамки для риби, а з-поміж них добувалися голоси рибалок. Молоді хлопці жартували між собою й залицялися до дівчат; старі жінки сиділи осторонь, бо їхній час родити дітей уже минув; вони про щось розмовляли, плели мотузки із зеленого коріння дикого винограду. Біля їхніх ніг гралися голі, молоді онуки, вовтузились, качалися у болоті з бурими вовкодавами.
Подалік табору, якось окремо стояло два намети. Там розташувалися білі люди. Хоч би й не було інших прикмет, то саме вже місце, вибране для оселі, яскраво свідчило, що тут отаборилися люди білої раси. Якби довелось наступати, то це була височина, що з неї видно оселі індіянів за сто ярдів, а з гори був прикрий схил до річки, розчищений навмисне, щоб під час небезпеки можна було швидко спуститися на низ і сісти на човни.
З одного із шатрів чутно було вередливий крик хворої дитини й колискову пісню стурбованої матері. На дворі, біля вогню, що вже попелів, стояло двоє і про щось розмовляли.
— Так. Я люблю церкву, як добрий син її. Гаразд. Люблю її такою великою любов’ю, що в день тікав від неї, а вночі, крізь сон, мріяв помститися над нею. Послухайте. — Голос метиса гнівно хрипів. — Я родом із Червоної Ріки. Батько мій був білий — білий, як і ви. Але ви — янкі, а він був британець, син джентльмена. Мати моя була дочка вождя, а я собі був звичайна людина. І треба було добре придивитись, якого роду кров текла в моїх жилах, бо я жив із білими, був їхнього табору, і серце батькове билося в мені. Сталося так, що біла дівчина споглянула на мене очима щирого кохання, її батько мав багато землі і багато коней; був великою людиною серед свого народу, і кров, що текла в ньому, була кров французька. Він став на перешкоді нашому коханню, лютував і казав, ніби то дівчина й сама не знає, чого хоче.
Але вона знала, що робила, чого хотіла, і ми пішли до священника. Та батько випередив нас, з’явився туди з брехливими словами на вустах, з фальшивими обіцянками. Тим то й священник відмовився вінчати нас, не дав нам права жити вкупі. І як спочатку церква не хотіла благословити мого народження, так і тепер церква відмовилася одружити мене, проливши людську кров на мої руки.
Тим то я й маю причину любити церкву. Я вдарив священника по його бабській пиці, і ми з дівчиною живо поїхали швидкими кіньми до форту П’єра, де був пастир із добрим серцем. Наздогін за нами гнався батько з братами та челяддю. Між нами сталася кривава сутичка. Ми билися на скоку аж я трьох висадив із сідла; інші поспішили до форту П’єра. Ми ж із дівчиною подалися на Схід, у ліси та гори, і жили вкупі, невінчані. І все це зробила добра церква, що любив я її, як добрий син.
Але завважте: жінки якісь химерні; жоден чоловік їх не зрозуміє. Один із тих, кого я висадив із сідла, був її батько. Інші вершники, ззаду налетівши, потоптали, зґрасували копитами його труп. Ми це бачили — дівчина і я. Тільки я забув, а вона не забула і частенько згадувала. В тиші вечірній, після денного полювання, коли ми лежали під зоряним небом, коли, здається, ніщо не могло нас роз’єднати — воно, оте чуття, ота кривава картина батькової смерті повставала між нами і підточувала нашу єдність. Жінка ніколи про це словами не згадувала, але щось таємне, невидиме сиділо за нашим багаттям і розділяло нас. Вона намагалася забути, але воно зростало, і тоді я читав в її очах, серцем болісно відчував її тяжке зітхання.
Нарешті, вона породила мені дитинку, дівчинку, і вмерла. Я подався до народу моєї матері, шукаючи мамки, щоб виплекала, вигодувала мені дитинку коло теплих грудей. Однак руки мої зрошені були кров’ю людською, і церква була тому винна. З Півночі приїхали за мною вершники, але брат моєї матері, що був тоді вождем племені, сховав мене, давши мені на дорогу коней і їжі. І я з дитям помандрував у країну Гудзонової затоки, де білих людей було мало. Вони не допитувалися, хто я і звідки. Я працював у них за мисливця, поводиря та погонича собак, аж доки дочка моя виросла, стала жінка — висока, струнка, що око милує.