Ви знаєте, зима, довга, самотня, випещує кепські думки та злі вчинки. Головний агент нашого товариства був людина жорстока, смілива. Не з тих, що приваблюють жінок. Однак скинув він оком на мою доньку, що розцвіла, стала жінкою. Матір божа! Він відрядив мене з собаками в далеку путь, щоб мати можливість... Розумієте, це була жорстока й безсердечна людина. Дівчинка моя була зовсім біла, і душа її була біла, і була вона добра жінка… І… ну, й померла вона.
Був лютий холод у ніч мого повернення. В дорозі я пробув кілька місяців; собаки мої знесилились і дуже шкутильгали, коли я приїхав до форту. Індіяни і метиси мовчазно дивилися на мене, і я — сам не знаю чому — відчув якийсь острах. Проте нічого не промовив, а нагодував собак, і сам поїв, як людина, що її очікує якась праця. Тоді лише промовив, питаючи їх, що сталося. Та вони відступалися від мене, боячись мого гніву і того, що міг би я зробити. Я розпитував їх, і вони оповідали мені слово за словом, дію за дією, і дивувалися, що я так спокійно слухаю.
Вислухавши все, я пішов до хати агента; я був тоді спокійніший, ніж тепер, оповідаючи вам. Він перелякався і почав кликати метисів, але вони й самі обурились проти його вчинку і відреклися його: хай, мовляв, спить на тому, що послав.
Тоді він утік до священника. Я швидко подався за ним. Прийшовши туди, я зустрів священника, що став поперек дороги і почав мене заспокоювати. Він казав, що роздратована людина не повинна йти ні праворуч, ні ліворуч, а лише просто до Бога. Я просив, як ображений батько, дозволити мені пройти. Він відповів, що лише через труп його я зможу перейти, і благав мене помолитись. Бачите, тут знову втручалася церква, завжди та церква. Отож я перейшов через труп священника і вирядив агента, щоб разом із моєю дочкою став він на суд перед Богом, лихим богом, богом білих людей.
Здійнявся крик і гамір, бо дали знати на станцію, і я втік. Пройшов країну Великого Невільника, подався вниз долиною ріки Макензі до вічних льодів, перейшов через Білі Скелі, обігнув велике коліно Юкона і дійшов аж до цього місця. Від того часу до цього дня не бачив я людей з народу мого батька. Ви перший, будьте ж і останнім. Ці люди стали моїм народом. Вони прості, я здобув собі серед них велику шану. Моє слово їм закон, і жерці їхні виконують усе з мого наказу, інакше я б і не мовчав. Коли я говорю за них, то це все одно, що говорю я за себе. Ми просимо, щоб ви нас залишили. Нам не треба людей вашого роду. Якщо ми дозволимо вам сісти біля багаття, то слідом за вами прийде ваша церква, ваші священники і ваші боги. І знайте, що кожна людина, яка завітає до нашої оселі, мусить зректися свого бога. Ви перший, і я милую вас. Краще для вас, чим швидше підете.
— Я не відповідаю за своїх братів, — промовив другий, задумливо набиваючи свою люльку. Гей Стокард був іноді розсудливий у розмові і швидкий на вчинки; але не завжди.
— Я добре знаю ваше кодло, — відповів перший. — Ваші брати численні, а ви і до вас подібні протоптуєте їм доріжки; вони йдуть за вами. Згодом вони володітимуть цією країною, але це буде не за моїх часів. Уже я чув, що вони коло верховини Великої Ріки, а далі, ближче до гирла — росіяни.
Гей Стокард, мов з переляку здригнувшися, підняв голову. Це були нечувані для нього географічні інформації. У Форті Юконі коло Гудзонової затоки люди інакше уявляли собі течію ріки, гадаючи, що вона вливається до Льодовитого Океану.
— Значить, Юкон упадає в Берингове море? — запитав Стокард.
— Я не знаю; але в долішній частині Юкона є росіяни, і їх багато. Ви підіть туди самі й подивіться. Ідіть собі назад до своїх братів; але проти води ви Коюкуком не попливете, доки жерці і мої вояки виконують волю мою. Так наказую я, Баптист Червоний, чиє слово — закон, і хто є керівник цього народу.
— А що, як я не подамся за водою до росіян і не повернуся до своїх братів?
— Тоді швидко підете до свого бога, лихого бога білих людей.
Червоне сонце раптом виглянуло на північному небосхилі, немов кров’ю зрошене. Баптист Червоний піднявся, кивнув головою і подався назад до свого табору. Стояв малиновий присмерк, і співали ріполови...
Гей Стокард докурював люльку, сидячи біля вогню; в диму й червоному жарі ввижалась йому невідома вершина Коюкуку, тої дибної річки, що закінчувала отут свою північну мандрівку і виливала свої води в каламутний Юкон. Якщо вірити передсмертним словам матроса, що врятувався від корабельної катастрофи і досить помандрував по тих краях, якщо вірити пляшці з золотим піском, що була в його кишені, то десь там, ближче до моря, в царстві довічної зими, стоїть скарбниця Півночі. І немов воротар, він, Баптист Червоний, англійський покруч і ренегат загороджує дорогу туди. Бах! Він розкидав ногою жар і встав на весь свій зріст, ліниво потягуючись, розкинувши руки, безтурботний, повернувши обличчя на північ, де заграва грала.