— Принесіть-но торбинку з чаєм і чайник з водою! — гукнув зараз же місіонер до своїх гребців. — Не забудьте взяти оленячу шинку й каструлю.
Його люди, що їх він сам навернув на шлях божий, зійшли на берег, і всі троє стали навколішки; руки, спини їхні були навантажені табірним приладдям. Вони дякували богові за перехід через пустелі й щасливе прибуття.
Гей Стокард дивився на цю церемонію з глузливою непохвальністю; вся ця романтика й урочистість ані крихітки не впливали на його душу, що визнавала лише матеріальні факти.
Баптист Червоний, дивлячись на все це здалека, впізнав знайому поставу, згадав свою дружину, що поділяла з ним ложе під відкритим зоряним небом, на горах і в лісах, згадав і дочку, десь поблизу Гудзонової затоки поховану.
— Забудьте, Баптисте! Я про це й думати не можу! Припустім, що цей чоловік дурень і ні до чого нездатний, але все-таки я не можу зректися його.
Гей Стокард зупинився, намагаючись виявити словами сувору етику своєї души.
— Знаєте, Баптисте, він мені давно вже в’ївся, чимало клопоту завдав. Але ж, розумієте, він моєї раси, білий і, і... ну, я не міг би купити моє життя коштом його життя, хоч би й був він негр.
— Хай буде так, — відповів Баптист Червоний. — Я зробив вам ласку, дав право вибору. Тепер же я прийду зі своїми жерцями й вояками, і тоді, або я вас уб’ю, або ви зречетеся свого бога. Видайте мені вашого жерця в моє цілковите розпорядження, і тоді я вас відпущу з миром, інакше тут вам і кінець. Мій народ ненавидить вас, навіть немовлята. Ось дивіться, діти покрали ваші човни.
Він показав на річку. Голі хлопчики посповзали з високого берега, повідв’язували човни й пустили їх за водою. Коли їх винесло поза рушничний постріл, вони повлізали до човнів й повеслували до берега.
— Віддайте мені жерця того, і вам повернуться човни. Ну! Відповідайте. Але не кваптеся, обміркуйте добре.
Гей Стокард похитав головою. Він скинув очима на жінку з Тесліну, що тримала його хлопчика біля грудей, і може, завагався б, якби не зустрівся очима з людьми, що стояли перед ним.
— Я не боюсь, — промовив Стерджес Овен, — Господь заступник мій, і я ладен іти в табір невірних. Ще не дуже пізно. Віра рухає гори. Навіть в одинадцяту годину я можу повернути його душу до істинної віри.
— Зваліть на землю та зв’яжіть цього червоного поганця, — хрипко прошепотів Біл. — Хай буде у нас закладником. Коли наскочать червоношкірі, ми його приколемо.
— Ні! — відповів Стокард. — Я йому дав слово, що він говоритиме з нами безпечно. Тут так, як на війні, а тому, Біле, треба шанувати звичаї війни. Він поводився чесно, остерігав навіть нас, і... і, сто чортів, не можу ж я порушити свого слова.
— Він свого теж не порушить, не турбуйтесь.
— Авжеж, але я не дозволю якомусь метисові бути чеснішим від мене. Чому б не виконати те, чого він хоче: віддати місіонера, і край.
— Ні, — вагаючися, відказав Біл.
— Що, ніяково?
Біл, злегка почервонівши, припинив розмову. Баптист Червоний все ж таки чекав остаточного вирішення. Гей Стокард підійшов до нього.
— Ось що, Баптисте, я прийшов до вашого села, щоб податися далі до Коюкуку, за водою. Не мав на думці нічого лихого. Серце моє було чисте. Воно й тепер чисте. Але ось приходить цей жрець, як ви його звете. Я не привів його сюди. Чи був би я тут, чи ні, він однаково прийшов би. Та коли вже він тут, я мушу заступитися за нього, бо він з мого народу. І я боронитиму його. То не буде дитяча гра. Ваші оселі спустіють, пануватиме в них мертва тиша, ваш народ, мов після голоду, порідшає. Правда, потерпимо й ми, але твої вояки...
— Але ті, що залишаться живі, матимуть спокій; слова чужого бога і голоси чужих жерців уже не дринчатимуть в їхніх вухах.
Обидва розмовці, знизнувши плечима, відвернулися; метис подався до свого табору.
Стерджес Овен покликав до себе своїх двох людей, і вони вкупі почали молитися. Стокард із Білом почали рубати сокирами сосни, щоб спорудити на захист бруствери. Дитина заснула, й Стокардова дружина, поклавши її на купу хутрів, взялася допомагати в роботі. Отже, з трьох боків табір уже був обгороджений; прикрий схил захищав від нападу з затилля. Скінчивши готування, двоє людей ще виступили на відкрите місце, щоб розчистити чагарник. Тим часом, з протилежного, ворожого табору вже чути було гамір, гуркотіння бойових барабанів та голоси жерців, що збуджували лютість народу.